НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА НАН УКРАЇНИ

На правах рукопису

БРАТУСЬ ІВАН ВІКТОРОВИЧ

УДК 883-3 ІВАНЕНКО

ІСТОРИКО-БІОГРАФІЧНА ПРОЗА
ОКСАНИ ІВАНЕНКО

10.01.01.- українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник Іванюк Сергій Семенович
кандидат філологічних наук, доцент

Київ-2001

ЗМІСТ
Стор.
ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1 Формування особистості Оксани Іваненко, її художні шукання в жанрі історико-біографічної прози малих і середніх форм 18

Підрозділ 1.1. Місце письменниці в історії української дитячої літератури, головні віхи її життя й творчості
Підрозділ 1.2. Жанрові особливості історико-біографічної прози Оксани Іваненко малих і середніх форм

РОЗДІЛ 2 Ідейно-естетична та жанрова організація роману 66
“Тарасові шляхи”

Підрозділ 2.1. Місце роману “Тарасові шляхи” в шевченкіані,
його жанр і джерела
Підрозділ 2.2. Роман “Тарасові шляхи” як естетична композиція

РОЗДІЛ 3 Ідейно-художні та жанрові виміри роману “Марія” 121

Підрозділ 3.1. Контекст роману "Марія", його жанр і джерела
Підрозділ 3.2. Ідейно-художні особливості роману "Марія"

ВИСНОВКИ 152

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 157

ВСТУП

Актуальність роботи зумовлена загальним станом української літератури, літературознавства та історико-біографічного жанру зокрема. Адже нинішнє духовне відродження України створює сприятливі умови для пошуків нових і модернізації існуючих підходів до наукового та поліваріантного вивчення літературних явищ й конкретних художніх набутків письменників. Певною мірою це стосується й принципів оцінки ще мало дослідженої історико-біографічної прози О.Іваненко. Відомо, що вона - авторка визначних творів цього жанру та справедливо зайняла чільне місце в історії української дитячої літератури.
Перший, хто помітив літературне й педагогічне обдарування ще юної вісімнадцятирічної О.Іваненко, був Антон Макаренко. Коли вона працювала в його колонії, її враження про оточуюче життя відбилися в поемі "Колоніада", головними героями якої стали колишні безпритульні. Макаренко підтримав письменницю-початківця, присвятив їй вірш "Молотьба" [62, с.84].
Про О.Іваненко як письменницю з’явилися критичні відгуки на початку 30-х років, коли вийшла друком її казка "Сандалики, повна скорість!". Так, Н.Забіла зазначала у статті "Є всі дані дати найкориснішу книжку", що О.Іваненко "здійснила серйозну творчу заявку в жанрі казки" [49]. У 1934 році проходила Перша всеукраїнська конференція з питань дитячої літератури, на якій були присутні як гості С.Маршак та К.Чуковський. Вони брали участь в обговоренні творів українських дитячих письменників, у тому числі й казки О.Іваненко "Сандалики, повна скорість!". Прощаючись з українськими письменниками, С.Маршак висловив радість з приводу того, що зустрівся “з талановитими молодими письменниками” [62, с.149]. Перефразовуючи слова Пушкіна, Корній Чуковський додав: “Старик Чуковський вас помітив”. Прогнози майстрів дитячої літератури не лише здійснилися, а й виявилися для О.Іваненко орієнтиром у її нових творчих пошуках в жанрі літературної казки.
У довоєнний період, незважаючи на активну творчість О.Іваненко, про неї не з’явилося жодної ґрунтовної праці. Власне, наявні лише поодинокі рецензії або ж невеличкі статті. Так, Л.Кон, аналізуючи в російському перекладі збірку О.Іваненко “Лісові казки”, відзначив їхню “динамічність, швидкість зміни дії та образність” [78, с.15]. На вміле використання письменницею різних казкових прийомів вказав А.Копштейн у рецензії “Казки про веселу Аль”[81, с.50].
Але, як згадує О.Іваненко, тоді найбільшим поціновувачем та популяризатором її творів для дітей був Корній Чуковський. Він перекладав її казки, в листах до неї писав розгорнуті ретельні рецензії. “Переклад першого видання моїх “Лісових казок”, - свідчить письменниця, - вийшов за редакцією Корнія Івановича, та він майже сам зробив переклад, прискіпливо ставлячись до кожного слова, кожного образу… Як він хотів, щоб зберігся стиль, ритм, щоб не загинув гумор, як він знаходив вірне слово, відповідний вираз” [62, с.149].
Тільки після війни критики та письменники зробили спробу розкрити різні грані творчих пошуків О.Іваненко. Їхні спостереження можна згрупувати, в основному, дотримуючись хронологічного принципу. Так, К.Чуковський відмічав, що вона - “і казкар, і белетрист, і поет, і історик” [153]. Майже одночасно О.Копиленко, стисло аналізуючи літературний доробок О.Іваненко, прийшов до такого висновку: “На наших очах, письменників старшого покоління, мужніли її творчі сили, зростала майстерність, зріла любов до дітей, без чого так важко написати книжку, яка захопила б юних читачів” [80].
Пізніше вийшли друком журнальні літературні портрети “Оксана Іваненко” відповідно П.Лещенка [91] та В.Костюченка [83]. У них автори висловили власне бачення творчого шляху письменниці. Для того часу це був певний науковий підсумок її літературних пошуків. Деякою мірою зацікавила читача книжка І.Шкаровської “Оксана Іваненко” [168]. Вона репрезентує огляд творчості О.Іваненко, що може поглибити наше уявлення про біографію й окремі особливості творчості письменниці.
На жаль, згадані вище літературознавчі студії втратили науковий інтерес. Дотримуючись принципу соціалістичного реалізму, їхні автори більше захоплювалися класовими акцентами при аналізі творчих пошуків письменниці, обходячи контекст творів, їхню естетичну й жанрову специфіку. Поза увагою лишилися романи "Тарасові шляхи" і "Марія", а саме аналізу цих творів присвячено моє дослідження.
З часом значно розширилося вивчення творчості письменниці. Маємо на увазі появу колективної збірки статей “Слово про Оксану Іваненко” [127]. Хоча більшість матеріалів уже публікувалася, але тут вони доповнені та доопрацьовані. Надруковані роздуми про її казки і романи Н.Забіли, Ю.Кобилецького, С.Крижанівського, Н.Крутікової, В.Нестайка, В.П’янова, М.Скорського, М.Тихонова та ін. Але особливо варта уваги монографія С.Іванюка “Адресат - майбутнє. Герой і концепція адресата української радянської прози для дітей (1917-1941)” [71]. Адже в ній вперше розглядаються казки і роман “Тарасові шляхи” у контексті української прози для дітей довоєнного періоду ХХ ст. й аналізується концепція адресата. Мова про цю працю йтиме також у наступних розділах, бо окремі її положення мають прямий вихід на проблематику дисертації.
Про окремі твори О.Іваненко з’являлося багато відгуків. Скажімо, про її казки побачили світ статті М.Скорського “На крилах фантазії” [126], В.П’янова “Поетичний світ казки” [119], Ю.Ярмиша “Волшебное искусство” [170], Н.Забіли “Казки і життя Оксани Іваненко” [50] тощо. Характерно, що остання вперше уважно простежила місце казки в творчості письменниці, окреслила особливості цього жанру. На жаль, навіть Наталія Забіла не звернула увагу на теоретичні судження О.Іваненко з цього питання. Нині вдалося виявити статтю письменниці “Про яку книжку я дбаю”, в якій ще у другій половині 30-х рр. вона висловила свої міркування щодо специфіки української літературної казки. Але про її сутність буде мова пізніше.
Оскільки одночасно з казками О.Іваненко виступила і в жанрі оповідання, повісті та роману, то літературна критика активно відгукувалася й на них. До того ж оцінки були різні, деякі з відгуків були негативні. Так, у рецензії “Розповіді про наймолодшого героя нашого часу” [111], Г.Овчаров висловив думку, що персонажі її збірки “Школа” надумані. Ще гостріша рецензія В.Дарди на повість письменниці “Рідні діти”. На його думку, “треба говорити не про окремі хиби, а про те, що повість взагалі недороблена” [34]. На противагу пролилася злива панегіричних відгуків - Б.Буркатова, Т.Голованової, Ю.Петрова, М.Скорського тощо. Такі перекоси були властиві для тодішнього стану критики. О.Іваненко виявила мудрість і самовимогливість; впродовж багатьох років вдосконалювала свої “Рідні діти”.
Більш виваженою і ґрунтовною була оцінка романів О.Іваненко “Тарасові шляхи” й “Марія”. Так, І.Булашенко зробила спробу розглянути твір "Тарасові шляхи" у потоці тогочасної української шевченкіани [23]. С.Крижанівський, відгукнувшись на два різні варіанти цього роману, подав лише схвальну думку: "Хочу висловити своє щире захоплення твором, висловити свою вдячність авторові за книжку" [84, с.68]. У той же час Т.Комаринець був більш вимогливим. У рецензії "Роман про великого Кобзаря" вказав не лише на позитивне, а й на певні прорахунки авторки. На його думку, при відтворенні творчої лабораторії Т.Шевченка письменниця інколи доходить до "примітивізму, спрощення" [77, c.103]. Не заперечуючи художньої цінності роману "Тарасові шляхи", О.Галич принагідно порушив питання про потребу нового його прочитання. Він гадає, що "з трактуванням деяких образів сьогодні навряд чи можна погодитися" [28, c.140]. На жаль, у попередній цікавій праці "Современная художественная документально-биографическая проза" [29] цей учений обійшов романістику О.Іваненко.
Про "Марію" було чимало відгуків. Серед них виділяються роздуми Ніни Крутікової "Новий роман про Марка Вовчка" [87] та "До нових обріїв" [86]. Вона уважно простежила поєднання у творі наукового і художнього мислення авторки. Це дало їй можливість зробити висновок, що про особистість видатної української письменниці Марка Вовчка "Оксані Іваненко вдалося сказати по-своєму, лірично, вражаюче" [86, c.62]. Протилежна оцінка наявна у статті О.Дацюка "Дві біографії однієї письменниці" [35]. Молодий вчений порівнює посередній твір Ю.Тиса "На світанку: Біографічна повість з життя Марка Вовчка" [136] із романом О.Іваненко "Марія". Таке порівняння здійснюється на користь першого, а самого автора критик ставить поруч із усесвітньо відомими майстрами історико-біографічних романів. Варто погодитися з Б.Мельничуком у тому, що згадана повість Ю.Тиса не є художнім відкриттям, бо їй "дуже суттєво зашкодили два моменти: по-перше, надмір розходжень із фактами біографії героїні…а по-друге, запрограмованість на модернізацію постаті письменниці ХІХ століття ..." [98, c.264]. Але дискусія на дану тему буде продовжена у відповідному розділі цього дослідження.
Довгий час чимало вчених розглядали малу, середню та велику прозу О.Іваненко без врахування їхньої жанрової специфіки. Тому відрадною була поява праць І.Ходорківського "Історико-біографічні твори з життя письменників” [141] і "Образ митця” [142]. Погоджуюся з критиками в тому, що ці праці багато втрачають від засоціологізованості й неточних формулювань жанру. АлеІ.Ходорківський один з перших здійснив спробу розглянути романи О.Іваненко "Тарасові шляхи" і "Марія" як зразки історико-біографічного жанру.
У монографії "Живий перегук епох і народів" М.Сиротюк принагідно згадує ці романи О.Іваненко лише в контексті творів на історичну тематику, обходячи їхню жанрову специфіку. Правда, ще значно раніше цей дослідник відстоював збереження у життєписах історичної та художньої істини. "…В мистецькому творі, - писав він, - існує цілісний у своїй сутності комплекс - правда історико-художня" [124, c.44]. Мало дала для з’ясування життєписного жанру брошура В.Полтавчука "Біографічний роман і проблема виховання історією" (1989). Як зазначають вчені, в ній автор звів свою розмову до з’ясування лише деяких функцій документа в процесі творення біографічного роману.
Чим більше зростають вимоги до проблеми теорії й практики життєписних жанрів різних видів, тим менше з’являється серед них посередніх праць. Втішно, що останнім часом побачили світ ряд вагомих синтетичних праць на цю тему. У них простежуються тенденції розвитку сучасної історичної та історико-біографічної літератури. Так, М.Жулинський, оглядаючи прозу 60-80-х років ХХ ст., прийшов до справедливого висновку: "На передній план - у кращих книгах - виходить "філософія історії" і морально-психологічне дослідження минулого, яке "перепускається" крізь спогади, роздуми й переживання головного героя" [47, c.20].
Значною мірою причетна до теми моєї дисертації й монографія М.Ільницького "Людина в історії. Сучасний український історичний роман" [73]. Вона передусім важлива своїм глибоким обґрунтуванням концепції історичного героя, принципами і методами аналізу творів та своїм баченням художнього вимислу й домислу. М.Ільницький вдало здійснив аналітичний розгляд й історико-біографічних романів Р.Іваничука про М.Гулака "Четвертий вимір" та про І.Франка "Шрами на скелі". Але, на жаль, про жанрові особливості цих творів не йде мова. Втім, можливо, варто прислухатися до пояснень самого автора: "І все ж, попри відсутність чіткої демаркаційної лінії між власне історичною та історико-біографічною й історико-революційною прозою, кожне з цих відгалужень має свою відносну автономію, свою художню специфіку" [73, c.9].
Для глибшого розкриття обраної мною теми та усвідомлення жанрової специфіки життєписів О.Іваненко доцільно ще зупинитися на роздумах деяких теоретиків і практиків з проблем історико-біографічної літератури. Визнано, що одним з таких авторитетів є Ю.Тинянов. На цю тему йому належить, крім романів про Грибоєдова, Кюхельбекера і Пушкіна, наукові праці "Архаисты и новаторы" та "Как мы пишем". Поміж слушних порад виділяються його міркування про муки пошуків фактів для життєписів, бо не завжди вони бувають правдивими. Тому, підкреслює Ю.Тинянов, "я не схиляюсь сліпо перед документом" [139]. З цього питання ще більш був категоричний Л.Смілянський, автор біографічних творів "Михайло Коцюбинський" і "Поетова молодість". "Дехто радить, - наголошує він, - керуватися тільки документами… Документальних фактів письменнику завжди мало… Там, де авторові бракує історичних фактів, законний і неминучий письменницький домисел" [129, c.133].
Історико-біографічні твори ґрунтуються на перевірених фактах, на історично достовірній особі. На цю важливу жанрову специфіку звернув увагу В.Дончик у статті "В біографічному жанрі". Оглядаючи три біографічні поеми В.Скомаровського, він спеціально наголосив: "Біографічна поема - це завжди видатна постать, це реальний справжній герой борні і труда" [40, c.212]. На жаль, деякі дослідники не рахуються з цією істиною. Наприклад, І.Ходорківський помилково відносить роман Вас.Шевчука "Велесич" до історико-біографічного масиву, хоча у творі відсутнє реальне прізвище автора "Слова о полку Ігоровім". На це Б.Мельничук справедливо зауважив: "Адже якщо художньо-історичний твір можливий у принципі й без відомої історичної особи, то твір історико-біографічний без такої особи неможливий" (підкреслення моє - І.Б.) [98, c. 4].
Проблеми розвитку історико-біографічної літератури, її жанрові різновиди постійно цікавили всесвітньо відомих майстрів життєписів. Так, автору романів "Спрага життя" і "Моряк у сідлі" Ірвінгу Стоуну належить публіцистична праця "Біографічна повість" [132], автору романів "Олімпіо, або Життя Віктора Гюго" і "Прометей, або Життя Бальзака" Андре Моруа - науковий трактат "Типи біографії" [102]. Узагальнюючи власний досвід і досягнення у цій сфері інших письменників, вони розробили ряд принципів і методів написання творів цього жанру.
Звичайно, кожен з цих майстрів міркує по-різному. Але у їхніх судженнях є чимало спільного. Зокрема, вони вважають основною передумовою для створення справжньої естетичної композиції поєднання в особі автора вдумливого дослідника й обдарованого майстра слова. На думку А.Моруа, головною тенденцією новітньої історико-біографічної літератури є сміливі та правдиві пошуки її авторами історичної істини і краси. В свою чергу І.Стоун радить писати художні біографії "з позицій свого героя, дивитися на все його очима".
Характерно, що О.Іваненко, формуючи свою концепцію біографічного героя, орієнтувалася на теоретично виражені й практично підтверджені судження вітчизняних і світових майстрів цього жанру. На її думку, про спільне в усіх по-справжньому художніх життєписах "добре визначив Моруа: "Писати біографію - це значить стверджувати свою віру в людську особистість"; "біографія є однією з форм історії, тому що я вважаю людину не лише об’єктом, підлеглим законам історії, але й суб’єктом, її творцем" [62, c.56].
Відомі дослідники порушують і питання майстерності та жанрової досконалості життєписних творів. Скажімо, у рецензії на поетичну шевченкіану збірки А.Малишка "Віщий голос" І.Дзюба висловив жаль, що досвідченому поетові не пощастило "вихопитися із сфери тяжіння біографізму" та розкрити Шевченкової "великої думи про Україну" [38]. Власне, з цих же причин не вдалася есеїстика Р.Горака про І.Франка "Задля празника". Вказуючи на його прорахунки, М.Наєнко справедливо закидає: "Очевидно, критика час від часу має нагадувати давню аксіому, що художник у кожному новому творі повинен самозаперечуватися, пропонувати читачеві не лише новий життєвий фактаж, а й нові ідеї та винахідливі прийоми втілення тих ідей" [107, c.244]. Ці думки вченого мають прямий вихід і на критерії оцінки творів життєписного жанру, особливо їхнього нового потоку.
Дуже корисні були навіть принагідні роздуми дослідників про специфіку історико-біографічної літератури. Одночасно сприяли теоретичні праці таких відомих учених, як В.Брюховецький, Г.Вервес, І.Дзеверін, Ю.Ковалів, О.Мишанич, В.Моренець, Д.Наливайко, Г.Сивокінь, Г.Штонь.
Моє дослідження найбільш дотичне до монографії Б.Мельничука "Випробування істиною" [98]. Її теоретичні положення значною мірою послужилися при формулюванні концепції героя біографії та чіткішому окресленні жанрових рис життєписного потоку і, зокрема, творів О.Іваненко. За постановкою і глибиною вирішення обраної проблеми, ерудицією і професіоналізмом це дослідження Б.Мельничука належить до кращих зразків вітчизняної філологічної думки. У цьому зв’язку дозволю собі привернути увагу на свою оцінку даної праці, що була висловлена у рецензії на неї [19].
Насамперед крізь призму історичної та художньої правди Б.Мельничук простежує нелегкі шляхи зародження й розвитку української історико-біографічної літератури від Київської Русі до наших днів. І ця гілка українського письменства постає в усій своїй повноті, тематичному, жанровому й стилістичному багатстві та різноманітності. Причому це письменство автор розглядає, як правило, у контексті художніх набутків світової літератури. Для нього головним критерієм є міра їхньої відповідності істині й красі.
Погоджуюсь з автором - правду в історико-біографічному творі варто було б кваліфікувати як правду життя видатної особистості в найтісніших зв’язках із середовищем, з якого вона вийшла та в якому діяла. При зображенні такої особистості потрібен, звичайно, не монтаж із документальних матеріалів, а переплавлення їх у художню композицію, в достеменний історико-біографічний твір. Ця думка підтверджується досвідом Ірвінга Стоуна: він вважає, що авторові такого твору, водночас досліднику й митцю, "належить ознайомитися з соціальною, психологічною, духовною, естетичною, науковою й міжнародною атмосферою, в якій його герой жив і під впливом якої вироблялася лінія його поведінки"[132, c.336].
Заслуговує на увагу думка Б.Мельничука про те, що перехід від історичної до естетичної істини невіддільний від такого поняття, як художній вимисел і художній домисел. Тим більше, що до цього часу існує різнобій при визначенні даних понять. Так, А.Гулига однозначно заявляє, що художній "біографії не потрібен вимисел" [33, c.190]. Протилежної думки І.Мотяшов: "Правда твору мистецтва, художня правда виникає лише як взаємодія життєвих фактів і художнього вимислу, як наслідок їх злиття" [104, c.10].
Простеживши десятки визначень понять художнього вимислу і художнього домислу у літературознавчих словниках, Б.Мельничук дає їм власне визначення та прагне розкрити їхню естетичну функцію в історичних й історико-біографічних творах. Вони, наголошує вчений, обидва невіддільні від уявлення, фантазування; але міра їх у тих і тих творах неоднакова: в першому маємо справу з вигадуванням, коли письменник за допомогою вимислу передає життєві й історичні закономірності, організує їх у художню композицію та моделює образи-персонажі; в другому - він користується домислом при зображенні пейзажних картин, портретів героїв, діалогів тощо.
Б.Мельничук прагне не обходити дискусійних проблем. Наприклад, І.Ходорківський надає перевагу показу в історико-біографічних творах творчої лабораторії митця, а Б.Бурсов - особистості героя. Якщо б читача цікавила лише творча лабораторія, доречно зауважує вчений, то свій інтерес він задовольнив би лише звичайними монографіями. Але у творах такого жанру головним залишається творець - за О.Довженком тут центральною постаттю мусить бути саме "жива людина з живим характером".
Не менший інтерес становлять висловлення Б.Мельничука про історію розвитку історико-біографічної літератури. Автору пощастило показати взаємозв’язок між панорамною динамікою поступу цієї гілки письменства та досвідом його конкретних творців, із таїною художнього творення образу митця. Характерно, що у цьому зв’язку приділяється належна увага й О.Іваненко, її повчальному досвіду осягання історичної і художньої істини в романах "Тарасові шляхи" та "Марія". Це тим більш важливо, бо названі твори мною винесені у центр аналізу.
З огляду стану вивчення літературної спадщини О.Іваненко та набутків теоретичної думки про жанрову специфіку життєписних творів видно, що в моїх попередників є чого навчитись. Втім, як на мене, незважаючи на вже нагромаджений чималий матеріал, до цього часу відсутнє монографічне дослідження про формування особистості і розвиток творчості письменниці; не введені в науковий обіг чимало важливих документів про її родинне й літературне оточення, про творчу лабораторію й роботу над джерелами для романів. У відповідності до сучасних вимог є потреба фактично по-новому проаналізувати історико-біографічну прозу О.Іваненко у контексті творів подібного жанру вітчизняних і світових письменників. Повною мірою необхідність заповнити згадані прогалини і зумовила актуальність обраної теми дисертації.
Мета дослідження полягає у виявленні процесу формування О.Іваненко як непересічної особистості й майстра життєписних творів про письменників; в розкритті ідейно-естетичної та жанрової організації її історико-біографічних творів, передусім романів "Тарасові шляхи" і "Марія"; у запровадженні до наукового обігу визначень основних ознак таких вживаних О.Іваненко жанрів історико-біографічного масиву, як есе, оповідання-казка, белетризована повість, сюжетно-подійні та асоціативно-психологічні життєписні романи тощо; у розвитку в її історико-біографічних творах осягнення історичної та естетичної істини, міри художнього вимислу й домислу. Висвітлення таких питань у контексті життєписних творів вітчизняних і зарубіжних письменників дасть можливість не лише визначити місце О.Іваненко в потоці художнього осмислення життя і творчості насамперед Г.-К.Андерсена, Тараса Шевченка і Марка Вовчка, а й відзначити новаторство її образного мислення, поєднання в особі авторки вдумливого дослідника та обдарованого майстра слова.
Для реалізації цієї мети передбачається розв’язання таких завдань:
на основі нових і призабутих матеріалів дослідити формування особистості й розвиток творчості О.Іваненко та у ретроспекції розглянути жанрові, тематичні й стильові особливості її життєписів малих і середніх форм;
визначити місце роману "Тарасові шляхи" серед вітчизняної й зарубіжної шевченкіани, його жанр, джерело, національну основу та міру художнього домислу, охарактеризувати образи й стиль твору, обґрунтувати наявність в ньому певних концептуальних і естетичних прорахунків;
у контексті творів вітчизняних і зарубіжних письменників про Марка Вовчка висвітлити нові підходи авторки роману "Марія" до зображення "доньки" Шевченка на злеті її творчості й громадської діяльності та специфіку осягнення історичної й художньої істини, обґрунтувати вершинне місце цього твору у багатогранній творчості письменниці, талановите використання нею асоціативно-психологічної організації біографічного матеріалу, ґрунтовне дослідження фактів та майстерного їх художнього осмислення.
В основу теорії й методології дослідження проблеми ідейно-художньої і жанрової організації життєписної прози О.Іваненко у контексті вітчизняних і зарубіжних творів на подібну тему лягли наукові положення про історико-біографічне письменство як органічну частину великого масиву художньо-історичної літератури. Теоретико-літературознавчою базою стали дослідження вітчизняних і зарубіжних вчених із проблем теорії й історії літератури, історичної та естетичної істини, художнього вимислу та домислу, жанру, методу й стилю (М.Бахтін, О.Білецький, Г.Вервес, В.Дончик, М.Жулинський, С.Іванюк, М.Ільницький, Ю.Ковалів, Н.Крутікова, Б.Мельничук, О.Мишанич В.Моренець, А.Моруа, М.Наєнко, Д.Наливайко, Г.Сивокінь, І.Стоун, Ю.Шерех, Г.Штонь).
Методи дослідження. Мета і завдання праці обумовили звернення до контекстологічного, порівняльно-зіставного і системного методів аналізу. Внаслідок цього саме спостереження, узагальнення та всебічний аналіз дослідницького матеріалу мали комплексний характер. Це дало можливість виділити крупним планом контекст, жанр, джерело й естетичну композицію життєписної прози О.Іваненко, що становлять для науки найбільший інтерес і розкриваються вельми динамічно.
Об’єктом та предметом наукового дослідження є насамперед історико-біографічна проза О.Іваненко (есеї "Улюблений казкар", "Кобзарева доня", оповідання-казка "Черевички", оповідання "Вербова гілка", белетризовані повісті "Друкар книжок небачених", "Богдан Хмельницький", життєписні романи "Тарасові шляхи" і "Марія" та спогади "Завжди в житті". До аналізу залучено кращі твори шевченкіани Г.Хоткевича "З сім’ї геніїв" ("Тарас Шевченко"), С.Васильченка "В бур’янах", О.Ільченка "Петербурзька осінь", Л.Смілянського "Поетова молодість", З.Тулуб "В степу безкрайнім за Уралом" та ін.; та про Марка Вовчка Ю.Тиса "На світанку", А.Животко-Чернової "Думи мої" (обидва твори з української діаспори), Є.Брандіса "Сила молода", О.Шепелєва "Браслет Марії". Розглядаються і близькі за жанром класичні зразки світової романістики: Л.Стречі "Знамениті вікторіанці", Ю.Тинянова "Кюхля", І.Стоуна "Спрага життя", А.Моруа "Прометей, або Життя Бальзака", а також теоретичні праці двох останніх відповідно "Біографічна повість" і "Сучасна біографія". Не залишилися поза увагою і матеріали дискусій з проблеми жанру історико-біографічних творів, що друкувалися на сторінках "Літературної України", "Литературной газеты", "Детской литературы", "Вопросов литературы" тощо. Такий широкий підхід до вирішення обраної теми, введення у дисертацію споріднених за жанрами творів вітчизняних і зарубіжних авторів дав можливість науково обґрунтувати жанрову специфіку, майстерність ідейно-художньої організації життєписів О.Іваненко, їхнє місце в потоці історико-біографічної літератури.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше здійснено спробу простежити і в міру можливостей теоретично обґрунтувати закономірності становлення й розвитку історико-біографічної прози О.Іваненко у контексті близьких за тематикою та жанровими формами творів вітчизняних та зарубіжних письменників. Це дало змогу встановити як спільне й відмінне між ними, так і ступінь новизни і цілісності в творах О.Іваненко концепцій, жанрів, джерел, проблематики, художнього мислення й стилю. З точки зору жанрової сфери вперше дається визначення жанрових прикмет тих малих, середніх і великих епічних форм, до яких звертається авторка. Вперше здійснено узагальнення художнього досвіду О.Іваненко в осягненні нею національної ідеї, історичної й естетичної істини та обґрунтовано одне з провідних місць її художньої спадщини у великому масиві української історико-біографічної літератури ХХ ст.
Теоретичне й практичне значення дисертації. Дисертація становить вагомий внесок у вивчення деяких актуальних теоретичних питань історико-біографічного жанру та творчої біографії О.Іваненко. Результати дослідження можуть бути використані в процесі викладання вузівського курсу історії української дитячої літератури, проведення позакласної роботи вчителя-словесника в школі, педучилищі, ліцеї, гімназії.
Апробація роботи. Основні положення дослідження обговорювалися на міжнародній конференції "Львівському Апостолу - 425" (Київ, 25 травня 1999), Науково-теоретичній конференції молодих учених в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАНУ (Київ, 15 червня 1999), Всеукраїнській міжвузівській науково-практичній конференції при Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова (Київ, 17 листопада 1999), науковій конференції "Дискурс сучасної історичної романістики: поетика жанру" при Київському університеті імені Тараса Шевченка (Київ, 19 листопада 1999), Міжнародному науковому Конґресі "Українська історична наука на порозі ХХІ ст." ( Чернівці, 16-18 травня 2000), Міжнародних науково-практичних читаннях, присвячених пам’яті українського вченого-етнолога Михайла Пазяка (1930-1999) "Українське народознавство: стан і перспективи розвитку на зламі віків" (Київ, 23-24 травня 2000), Науково-теоретичній конференції молодих учених в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАНУ (Київ, 20 червня 2000). Повний текст роботи обговорено і схвалено на засіданні відділу "Українська література ХХ ст." в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України (19 вересня 2000). Різноманітні аспекти дисертаційної проблеми відображено в 4-х основних: Братусь І. "Випробування істиною", Братусь І.В. "Осягання національної свідомості в романі Оксани Іваненко "Тарасові шляхи", Братусь І.В. "Історико-біографічний роман Оксани Іваненко "Тарасові шляхи", Братусь І. "Роман "Марія" Оксани Іваненко в контексті творів про Марка Вовчка" і 6-х додаткових: Братусь І. "Хто ж першодрукар України?", Братусь І. "Життєва концепція молодого вчителя мусить ґрунтуватися на міцній національній основі" Інтерв’ю з Оксаною Іваненко, Братусь І. "Уславлений у біографічному жанрі", Братусь І. "Оксана Іваненко. Штрихи до біографії та творчості", Братусь І. "З досвіду проведення уроків з позакласного читання за творчістю Оксани Іваненко", Братусь І. "Пошуки істини та краси. Проблема жанру історико-біографічної прози Оксани Іваненко" публікаціях.
Структура та обсяг роботи. Дисертація складається з вступу, 3-х розділів, висновків та списку використаної літератури. Дослідження викладено на 167 сторінках, з них 156 сторінки основного тексту. Бібліографія нараховує 170 позицій.

РОЗДІЛ 1
ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ ОКСАНИ ІВАНЕНКО, ЇЇ ХУДОЖНІ ШУКАННЯ В ЖАНРІ ІСТОРИКО-БІОГРАФІЧНОЇ ПРОЗИ МАЛИХ Й СЕРЕДНІХ ФОРМ

Підрозділ 1.1. Місце письменниці в історії української дитячої літератури, головні віхи її життя та творчості

О.Іваненко увійшла в історію української літератури для дітей XX ст. як одна з її активних творців. І хоча під тиском складних історичних обставин вона не зуміла цілком уникнути впливу вульгарно-соціологічних стереотипів, проте їй належать відомі казки та історико-біографічні твори. Краща частина їх витримала іспит часом і ввійшла в духовну скарбницю незалежної України.
Коли заходить мова про зрілу О.Іваненко, мимоволі згадуються витоки формування її як письменниці й просто особистості. Вони сягають у пору її дитинства і родинного оточення. Народилася Оксана Дмитрівна Іваненко 13 квітня 1906 року в Полтаві в сім’ї службовців. Оскільки в її духовному житті відіграли значну роль батьки, то доцільно бодай стисло розповісти про них. Тим більше, що про її батька, Дмитра Олексійовича Іваненка, з’явилося нове і цікаве дослідження Тараса Пустовіта "Правник, чиновник, журналіст...” [118]. Основні факти з цього дослідження про родовід письменниці вперше вводжу до наукового обігу.
Дмитро Олексійович Іваненко (1859-1943) народився в селі Китайгород Кобеляцього повіту (нині Новосанжарського району) Полтавської губернії в родині священика. Закінчив Полтавське духовне училище і духовну семінарію. При навчанні керував також хором, виявив неабияку музичну обдарованість. 1880 року вступає на юридичний факультет Київського університету Св.Володимира. З 1889 по 1915 роки очолює редакційний колектив місцевих газет - то "Полтавские губернские ведомости", то "Полтавский вестник”, то "Полтавський голос". Потім перейшов на педагогічну роботу, де був до виходу на пенсію (1927).
Документи підтверджують, що впродовж усієї своєї діяльності Дмитро Іваненко прагнув передусім "служити рідному краєві". Аж ніяк не можна відмовити йому у високій кваліфікації та всебічній обізнаності. Він мав високу фахову підготовку з права, журналістики, мови і літератури. Як людина широких духовних запитів, Дмитро Іваненко постійно використовував свої відпустки для поїздок за кордон. Він побував в Італії, Франції, Австрії, Німеччині. Незмінним його супутником був дорожній щоденник, який він вів під час своїх чисельних подорожей. Йому були притаманні вельми широка ерудиція, скромність, порядність і доброта. Характерно, що ці моральні якості були властиві і його дружині, Лідії Миколаївні (1879-1927). Вона закінчила Полтавську гімназію і працювала в початкових школах різного типу до передчасної смерті.
В сім’ї Дмитра та Лідії Іваненків була завжди злагода, трудова і творча атмосфера, шанобливе ставлення до українських і світових духовних цінностей. Це сприяло формуванню в О.Іваненко національної самосвідомості, високих моральних якостей, естетичних і гуманістичних засад світогляду. Згодом про це вона детально розповість у своїх спогадах, в яких лагідними та теплими тонами буде відтворювати дорогі образи батьків.
"У нас удома, - пригадує О.Іваненко, - висів великий портрет Кобзаря, і, ще не розуміючи цілком змісту, я вже знала "Реве та стогне", "Заповіт", "Садок вишневий коло хати", тому що їх завжди співали і вдома дорослі, і мамині учні-трудолюбці - до революції вона була вчителькою в дитячому притулку для сиріт "Дом трудолюбия", а потім палким організатором трудової школи.
Після 1917 року у нас у школах і гімназіях ввели вивчення української мови і щороку в березні місяці в Шевченківські дні влаштовували ранки та вечори. У мене особисто був величезний репертуар для гімназичних свят. Туди входили і "Чернець", і уривок з "Наймички". Але, крім особистих "номерів", я знала напам’ять усе, що готували мамині молодші школярі, старші учні батька... Репетиції часто відбувалися у нас дома - батько, завзятий театрал, ще з студентських років закоханий у Заньковецьку та інших корифеїв українського театру, вкладав у ці підготовки до свят весь запал, - це було щось невід’ємне од життя всієї сім’ї. Перше, що бачила, почавши ходити, на стінах між фото родичів, знайомих і друзів - портрети і фото письменників - і скрізь, в усіх кімнатах, великі і маленькі фото Льва Толстого... Дитячі його оповідання я, ще й не вміючи ходити, знала напам’ять. І як Ваня потай з’їв сливу, і як недобре, коли товариша в біді залишають, і як батько-садівник учив синів жити й працювати" [62, c.20, 6-7].
Важливий вплив на творчість О.Іваненко коріниться й в духовній освіті батька, в її знанні Біблії. Майже в усіх її творах часто вживаються вислови з Біблії. Хоча варто відзначити, що антирелігійна пропаганда значно викривила християнське бачення світу в свідомості О.Іваненко. Та навіть потужній атеїстичній машині не вдалося до кінця вирвати глибинні почуття віри з серця письменниці.
Десятирічною гімназисткою Оксана написала казку "Квіти", яку старшокласники вмістили у своєму друкованому журналі. Сама письменниця вважає, що це була її перша казка, сюжет якої був підказаний сумними роками першої світової війни. У творі мовиться, що квіток було багато-багато. Вони різні - блакитні, сині, червоні - за одну ніч виросли на галявині. Напередодні на цій галявині точився кривавий бій. Після баталії прийшли сюди сестри, дружини, матері вбитих, там, де падали сльози скорботи з блакитних очей сестер, виросли блакитні квіти, з синіх очей дружин - сині, з старечих вицвілих очей матерів - білі, а там, де на землі була кров солдатів, - червоні...
Критики вже звернули увагу, що у характері малої Оксани була риса, яка допомагала їй завжди і всюди перебувати в русі. О.Іваненко не просто мала потяг до праці й навчання, а робила все з вогником і передусім творчо. Вже змалку вона мріяла стати вчителькою. Навіть під час навчання в гімназії дванадцятилітньою самостійно працювала з невстигаючими учнями. Згодом вона, вже студенткою першого курсу вузу, одночасно обіймала посаду вихователя дитбудинку, писала для дітей твори та цікаво й емоційно вводила їх у таємниці казок.
За цих же обставин О.Іваненко ввела у програму естетичного виховання і твори для дітей П.Тичини. "З цієї чудової перлини "А я у гай ходила", - пригадує вона, - у мене й почалося знайомство з поезією Павла Григоровича, і на все життя цей вірш лишився найулюбленішим. А прочитала я його вперше, коли працювала вихователькою в дитячому будинку для дітей-сиріт. Було мені тоді 16 років. Я пам’ятаю, як моя дітлашня раділа і сміялась, коли я прочитала їм цей віршик, і одразу завчили напам’ять, так само, як і "Ми дзвіночки, лісові дзвіночки, Славим день ...", що співали з такою втіхою, мрійно похитуючи голівкою.
Отак поезія Павла Григоровича увійшла в моє життя саме його дитячими дорогоцінними самоцвітами. А коли я дістала книжечку його творів - відчула приток такої надзвичайної поезії, яка одразу заповнювала чарівною музикою, перед очима поставали найтонші його пастелі, я їх бачила" [62, c.176-177].
Для розвитку особистості О.Іваненко велике значення мали співи і музика. За її свідченням, з самого малку ці види мистецтва мали чарівну силу. Цьому сприяла сама співуча Полтава. Співала її околиця - Різницька гора (на якій, до речі, жив деякий час композитор, збирач народних пісень Верховинець). Співали "трудолюбці”, учні притулку, де матір вчителювала, - багато хто був у архієрейському хорі. В гімназії, де вчилась Оксана, співи вів відомий музикант Попадич. Співали і вдома її улюблені українські пісні, романси, арії з опер...
На початку 20-х рр., коли О.Іваненко виповнилось 18 років, у неї відбулось перше знайомство з Іваном Козловським. Воно буквально потрясло її, залишило глибокий слід у житті майбутньої письменниці. А сталося це так. До Полтави прибув оперний театр. До його виконавців був залучений і місцевий інспектор наросвіти Іван Козловський, який виконував кілька ролей в операх "Євгеній Онєгін", "Сільва" та музичних концертах.
І, звичайно, слухачем їх була О.Іваненко. "Саме тоді, - згадує вона, - я відчула, яким чудодійним може бути життя поезії, музики і голосу надзвичайного актора... Але мене брали за серце більше його виступи в опері та виконання в концертах українських пісень... Після його співу, я певна, кожен відчуває себе іншим, здатним до чогось кращого - така сила справжнього мистецтва, високого таланту" [62, c.237-239].
Не менш активно О.Іваненко захоплювалася літературою. Спочатку в Полтавському, а потім у Харківському інституті народної освіти вона мала можливість бути на зустрічах з П.Тичиною, В.Сосюрою, М.Хвильовим, М.Кулішем... У неї виникла міцна дружба з такими молодими літераторами, як Н.Забіла, П.Усенко, О.Копиленко, М.Трублаїні. З ними вона часто відвідувала дитячу студію "Плугу". Пробою пера слугують написані Іваненко оповідання "На кризі", "До царя". Останнє побачило світ у дитячому журналі "Червоні квіти" (1925). Невдовзі О.Іваненко стала двадцятилітньою матір’ю: 25 грудня 1926 року у неї народилась донька Валерія, яка принесла їй і радість, і горе...
Все ж О.Іваненко продовжувала жити в педагогічному світі. Коли влітку 1924 року приїхала до Полтави на канікули, довідалась про колонію, яку очолював Антон Макаренко. Там проходить педпрактику. Після закінчення Харківського інституту народної освіти (1926) їде в колонію на постійну роботу. Колонія в той час вже перебралася в село Куряж під Харковом. Її незвичайна і кипуча діяльність, ласкавість і ніжність захоплювали колоністів та А.Макаренка. Не випадково О.Іваненко стала прототипом Оксани Варської у "Педагогічній поемі" А.Макаренка.
У той час згубно діяли на творчу інтелігенцію догми соціалістичного реалізму. Відомо, що він "не мав аналогій з погляду своєї тоталітарності та ідеологічної агресивності" [76, c.58]. Від прихильників бездумного слідування канонам соціалістичного реалізму діставалося й О.Іваненко. З позицій вульгарного соціологізму вони нерідко глумилися навіть над звичайними статтями молодої письменниці. "На рукописі моєї невеличкої статті про організацію дозвілля для молодих школярів і дошкільнят, - пригадує О.Іваненко, - надто завзятий рецензент написав: "Чому авторка не пропонує запровадити такі ігри серед підростаючого покоління, як, приміром, боротьба за промфінплан?". Я відмовилася переробляти статтю, і вона не була надрукована" [62, c.136].
Нині мало хто знає, що О.Іваненко пролила багато гірких сліз в період сталінського терору. Хоча її оминула трагічна доля величезної групи української творчої громадськості, що була репресована, але факти того періоду життя письменниці красномовно свідчать про значні утиски з боку машини терору й цензури. Саме в період початку творчого злету її звільнили з роботи у видавництві "Молодий більшовик". Впродовж двох років вона була безробітною, терплячи матеріальні труднощі та моральні приниження. Від неї вимагали здійснити самосуд за те, що ніби вона допомагала батькові у журналістській справі. Мова йшла про час до жовтневого перевороту, коли Дмитро Іваненко видавав газету "Полтавський голос" (1907-1915). Справді, він нерідко пропагував на її шпальтах ідеї українофільства. Але при чому тут О.Іваненко, якій навіть при закритті газети виповнилося лише дев’ять років?
Про цю жорстоку й болісну історію згодом письменниця частково розповість у листі до полтавського літературознавця Петра Ротача від 23 травня 1965 року та в своїх спогадах: "Безглуздим звинуваченням проти мене на одних зборах було, що я допомагала в редагуванні батькової газети до революції і не хочу визнавати своїх помилок і провин. На це я лише знизала плечами і сказала: "Ну як не соромно плести таке, мені було вісім (письменниця помиляється, бо на час закриття газети їй було дев’ять років - І.Б.) років, коли газета "прогоріла", а батько ще десять років працював у трудовій школі, а потім вже пенсіонером - батько жив зі мною" [62, c.140].
З наведеного уривка видно, що О.Іваненко мужньо відстоювала честь батька й свою гідність. Складні життєві обставини ґартували її як вольову і цілісну особистість. Гадаю, що вже тоді у характері О.Іваненко почали зримо виявлятися такі риси, як несхильність переконань і готовність на шляху творчих пошуків подолати будь-які труднощі. На підтвердження цього наведу ще такий приклад. За свідченням О.Іваненко, її добрі й чесні наставники по навчанню й аспірантурі професори І.П.Соколянський та О.С.Залужний, терплячи напади озвірілих сталіністів, були вимушені "каятися" на багатьох зборах. Та, твердо заявляє письменниця, "каятися" ні в чому я уперто не хотіла. Мене й зняли з роботи" [62, c.140-141].
За таких скрутних обставин для неї жанр літературної казки став "найближчим, найдорожчим". Кон'юктура тогочасних суспільно-політичних взаємин певною мірою зумовила й те, що для О.Іваненко, як і "для багатьох письменників, дитяча література стала компромісним рішенням, своєрідною віддушиною, що давала можливість працювати, не поступаючись або майже не поступаючись своїми ідейно-естетичними принципами" [71, c.53].
Невдовзі О.Іваненко переїжджає до Харкова. Впродовж року вона працює в Управлінні дитячих установ на посаді завідуючого особливим складом дітей та водночас секретарем журналу "Друг дітей". На основі художнього осмислення складних умов виховання безпритульних дітей з’являється її повість "Манівцями", яку надрукував журнал "Молодняк" [59].
О.Іваненко постійно прагнула поглиблювати свої знання з дитячої психології, природи дитячих інтересів та становлення особистостей підлітків. 3 цією метою вона навчається в аспірантурі при Українському науково-дослідному інституті педагогіки(1928-1931) та успішно захищає дисертацію на тему "Дитяча літературна творчість". Після закінчення аспірантури рік завідує секцією дитячої літератури при Київській філії науково-дослідного інституту педагогіки.
Відомо, що у ті роки особливо важко було переборювати лівацько-педагогічні "теорії”, прихильники яких вели наступ на дитячу літературу, проти "чуковщини" і такого її жанру, як літературна казка (про цю складну ситуацію на ниві дитячої літератури див. “Історію української літератури” [72, c.418-421]). За цих обставин не легко було О.Іваненко очолювати секцію дитячої літератури, а згодом працювати редактором видавництва "Молодий більшовик”. Говорячи її словами, часом вона віддавала данину у своїх книгах-малютках “дидактичним підтекстовкам", які замовлялися "ліваками від педагогії"… Життя, здоровий глузд справжньої... педагогіки перемогли мертвонароджені лівацькі теорії, особливо в дитячій літературі" [62, с.137].
На жаль, наші вчені мало звертають увагу на ту роль, яку О.Іваненко відіграла у 30-х роках по групуванні навколо видавництва “Молодий більшовик” молодих авторів дитячої літератури. Тим часом з її ініціативи це видавництво випустило в світ чимало цікавих творів для дітей. В їх написанні брали участь не лише власне дитячі письменники Н.Забіла, О.Копиленко, О.Донченко, М.Трублаїні, а й маститі живі класики П.Тичина, М.Рильський, Ю.Яновський, П.Панч, А.Головко, В.Сосюра, М.Йогансен...
У цьому зв’язку доречним буде такий штрих зі спогадів О.Іваненко: "Я з гордістю, - підкреслює вона, - так, з гордістю, загадую, що перший дитячий - для дітей вірш Максим Тадейович написав для мене! Для альманаху, який я редагувала. Максим Тадейович приїхав тоді до Харкова, прийшов до видавництва "Молодий більшовик", в якому я працювала. Пам’ятаю, редактори прибігли в мою кімнату: "Оксано, іди подивися, приїхав Максим Рильський!” Потім він зайшов до нашого відділу. А другого дня приніс свій вірш "Річечка" і, даючи мені, сказав: "Мені так сподобалося у вас, що написав вірш" [62, c.221].
Важливо, що у 30-х роках О.Іваненко брала активну участь у літературному процесі, порушувала ряд слушних питань з поступу дитячої літератури як на засіданні секції, так і на сторінках преси. Так, ще за життя вона звернула мою увагу на третю сторінку "Літературної газети" від 17 травня 1937 року, яка була повністю присвячена проблемам дитячої літератури. Тут вміщено її статтю "Про яку книжку я дбаю". "Нам потрібні, - наголошує О.Іваненко, - нові книги на сучасні теми, книги, які давали б відповідь дитині на багато питань, що хвилюють її... Нам треба глибше поставити питання жанрів, стилю, мови дитячої книжки з цією новою тематикою" [60].
У цей же період О.Іваненко значно урізноманітнила й активізувала свої творчі пошуки. Завжди вимоглива до свого літературного доробку, вона вважала, що її "справжня творчість для дітей починалася" з казки "Сандалики, повна скорість!" (1933) [20]. Від себе додам, що всього через чотири роки після публікації цієї казки О.Іваненко висловила у вже згаданій статті вагомі роздуми про даний жанр дитячої літератури. За порадою письменниці вперше вводжу їх у науковий обіг.
"На перший погляд здається, - зазначає О.Іваненко, - що казка - найвільніший жанр, адже все там може трапитися, все можливо, все дозволено, там і килими літають, і речі розмовляють, і люди в тварин перетворюються. Але це лише здається. В казці все суворо обумовлено. Вся дія і всі образи, кожна дія, кожний образ, коли ми придивимося до старих казок, мусять служити розкриттю основної ідеї казки... В казці мусить більше, ніж в творі якогось іншого жанру, щось трапитися, вона вимагає динамічного сюжету, зав’язки, розв’язки, обов’язкового конфлікту... Казка - це ж улюблений дітьми жанр" [60].
Згодом, вже на схилі своїх літ, О.Іваненко напише статтю "Мої казки і мої дорогі вчителі” [61]. У ній не тільки висвітлена сама лабораторія написання казок, а й викладені теоретичні погляди на цей жанр. На жаль, тема нашої роботи не дає змоги ґрунтовно зупинитись на цьому питанні, будемо торкатись його лише принагідно. Такою ж мірою лише у загальному плані зупинимося на проблематиці й художній специфіці казок письменниці [1, 153, 126, 71, 119, 50, 170]. По-можливості будемо здійснювати нове їх прочитання та відхиляти вульгарно-соціологічні сентенції на цю тему окремих критиків.
Сама О.Іваненко визнавала, що при написанні казок вона щедро і творчо використовувала фольклор, казкову спадщину вітчизняних та зарубіжних майстрів художнього слова. Усно й письмово вона називає імена таких улюблених казкарів, як Ш.Перро, брати Грімм, О.Пушкін, Марко Вовчок, І.Франко, М.Коцюбинський, М.Горький, П.Тичина, Н.Забіла, С.Маршак. Але особливо шанувала Г.-К.Андерсена, Л.Толстого і К.Чуковського. "Тільки, - застерігала мене, - їхній вплив на мене не був механічним, як дехто це тлумачить. Навпаки, художній досвід великих майстрів сприяв розвитку моєї творчої самобутності, допомагав мені творити якісно нові естетичні цінності. Інакше б я була безнадійним епігоном" [14].
Власне, О.Іваненко писала казки все своє життя, адресуючи їх дітям молодшого, середнього і старшого шкільного віку. Вони друкувалися десятками книжок. Їх належно представлено у п’ятитомнику вибраних творів письменниці. Про них чимало написано похвальних праць. Так, авторський колектив навчального посібника "Українська дитяча література" вважає, що її казки на сучасну тему "не мають аналога в літературі” [75, с.261]. На думку В.П’янова, однією з особливостей казок письменниці є те, що "вони в переважній більшості розраховані на читання, а не на розповідь, хоча в устах справжнього митця звучать надзвичайно виразно й красиво” [120, c.98]. Як гадає Н.Забіла, головною особливістю казок О.Іваненко є те, що "вони вчать легко й ніби то мимоволі, не настирливо, захоплюючи читача цікавими пригодами й героїчними вчинками персонажів, невимушеною, часом жартівливою розповіддю, свіжою поетичною мовою, сповненою яскравих образів і влучних, з самого життя, з живої говірки запозичених висловів та приказок. Тому казки ці легко доходять до розуму й серця юного читача і якнайкраще виконують своє велике виховне значення." [50, c.23].
Мав рацію С.Іванюк, виклавши суть дискусії про казку 20-30-х років, пов’язати з ім’ям О.Іваненко відродження цього жанру в українській дитячій літературі. Як на нього, її новаторство "виявилося в тому, що вона традиційними засобами казки розповіла досить казкову історію, що відбувалася в цілком реалістичній художній дійсності, знайомій читачу з повсякденного життя...Поєднання фантастичного й реалістичного створює в них своєрідний світ, казкову дійсність, яка є, по суті, гіперболізованою реальністю.” [71, c.104-105].
Вже згадувалося, що надрукована на сучасну тематику в 1933 році казка "Сандалики, повна скорість!" відкриває першу сторінку професійної творчості письменниці в цьому жанрі. Помиляються ті дослідники, які вбачають у ній показ "небачених масштабів будівництва в нашій країні", "класову боротьбу в країнах капіталізму" та "перевагу соціалістичного способу життя" [75, c.26І].
Насправді, користуючись фантастикою і казковими перетвореннями, О.Іваненко розкриває процес формування у маленької героїні таких рис вдачі, як кмітливість, допитливість, доброта і романтична окриленість. Звідси її нестримний потяг якомога швидше пізнати багатогранний світ. Своєму наставнику Дею вона збуджено вигукує: “ Я завтра ж побіжу, полечу, куди захочу! Я побачу всі наші міста, всі ріки, всі гори і навіть море!" [63, c.170].
Отримавши від казкового вченого Дея чарівні сандалики, дівчинка переноситься в будь-які близькі і далекі краї, здійснює незвичайні мандри, сповнені пригод та звершень. Тут вдало переосмислено відомий в народних казках образ чобіт-скороходів. Розповідаючи про пригоди дівчинки, авторка вдається до діалогу, який то характеризує героїню, то сприяє динамічному розвитку сюжету й має виразно повчальну функцію.
В наступні роки О.Іваненко продовжує художньо досліджувати внутрішній світ дитини в жанрі казки на сучасну тематику, помітно удосконалюючи свою майстерність. Критика помітила, що її особисті спостереження перепліталися з набутими знаннями і романтичною вигадкою. З’являється цикл її казок “Великі очі“ (1935-1946). Погодимося з тим, що це велика і щаслива творча знахідка письменниці. Адже їй належить першість у тому, що розвиток сюжету в казках цього циклу визначається образом “гострого лікаря“.
Що ж то за “гострий лікар“? Виявляється, що він лікує не хвороби і звичайні недуги людей, а “брехунів, боягузів, базік, ледарів, заздрих і тому подібних хворих“ [63, c.191]. На початку казки “Великі очі“ авторка дотепно кепкує над хлопчиком Ясем, який не наважився піти до “гострого лікаря“. Уникаючи оголеного дидактизму, О.Іваненко потім ставить Ясика у такі ситуації, які примушують його позбавитись моральних вад. І колись ледачий, включившись у працю, навчився грати на скрипці і відчув красу життя. Дівчинка Галя у казці “Чудесна квітка“ досягла високих вимірів моралі в процесі подолання складних пригод, позбавилась полохливості і відлюдькуватості. У казці “Чарівні зерна“ “гострий лікар" допоміг дітям полюбити працю як творчість.
Автори навчального посібника "Дитяча література" справедливо звертають увагу на казку "Чарівні зерна" [5, c.222]. У ній поєднано казкове і реальне. Тут у дусі фольклорних прийомів виступає лікар, який мав "гострий вигляд - гостру борідку, гострі вуса, гострий ніс і такі гострі очі". Але над усе школярів чарував його розум і життєвий досвід. За порадою цього мудреця вони всією ланкою виростили з "чарівних зерен", отриманих від лікаря, чудовий урожай і принесли йому "три чудові паляниці". Виявилося, що засів з усіх трьох торбинок зерна дав прекрасний урожай, оскільки спільна і самовіддана праця дітей переросла в красу.
Вдаючись до прийому розгорнутої персоніфікації, О.Іваненко своєрідно олюднює в казці "Чарівні зерна" явища природи й поетично відтворює пробудження землі після зимової сплячки. Це надало твору особливої емоційності: "Земля парувала, вона раділа весні, ранкові, роботі, адже набридло їй, такій роботящій, стільки спати, без діла лежати. Хлопці прислухалися до її зітхання і теж почули ті слова, які весна казала щороку" [63, c.249].
Образ “гострого лікаря“ справедливо ототожнюють з особою самої письменниці, яка створила його, щоб вустами свого героя сказати дітям: “Я люблю вас, а щоб ви були щасливі, вам необхідно позбутися таких хвороб, як лінощі, заздрість, зазнайство, зрадливість, боягузтво, чванькуватість тощо!“ [63, c.197]. Тут, до речі, слід відзначити й особливості образу авторки - ніжної, доброї матері, яка звертається до своїх маленьких читачів, як до рідних дітей. Як сказала в інтерв’ю О.Іваненко [14], витоки цих вельми високих морально-гуманістичних якостей були засіяні у її серце батьками-вчителями та ідеями значних представників вітчизняної й зарубіжної літератури.
Правда, часом письменниця зловживає публіцистичними засобами. Від цього потерпає естетичне вираження моралі її творів. Так, у казці “Маяк“ дід повчає дітей: “Дивіться ж, хлопці... міцно тримайтесь один одного - зробите тоді чарівний корабель, і буде він гордістю і щастям усієї нашої землі. Плаватиме, літатиме він по всіх морях і океанах світу. Жодна куля не влучить в нього. Але мусить бути й міцний, непорушний зв’язок того корабля з рідною землею” [63, c.267].
Постійно перебуваючи в творчих пошуках, О.Іваненко рано звертається до казки природничої тематики. Певна річ, вона була добре обізнана з народними казками і класичними зразками такого характеру Л.Толстого, Г.-К. Андерсена, І.Франка, М.Коцюбинського, Лесі Українки, К.Чуковського, В.Біанкі тощо. Але О.Іваненко розуміла, що “кожен в своїх творах іде власним шляхом, сам вирішує, дошукується, помиляться” [62, c.143].
При співставленні перевиданих у різні часи її природничих казок впадає в очі копітка робота авторки над удосконаленням їх тексту, поглибленням наукових знань і конкретних спостережень над явищами природи. Внаслідок цього вони, так би мовити, доведені до кондиції, їх в своїй більшості можна віднести до класики української дитячої літератури. К.Чуковський влучно розкрив їхню жанрову й тематичну специфіку. На його думку, О.Іваненко “уподобала жанр напівчарівної казки з пізнавальним природничим ухилом. Хоч в сюжетах її казок і проявляється певна доля фантастики, хоч і бурульки, і тварини, і квіти, і дерева розмовляють в них по-людськи, фантастика - лише нарядне прикриття, футляр для тих наукових відомостей, які приховані всередині” [153].
У "Вибраних творах" природничі казки О.Іваненко подаються під загальною назвою “Лісові казки”, хронологія написання яких припадає на 1933-1959 рр. Відомо, що навколо цього циклу свого часу точилася жвава дискусія. Прихильники суворої науковості зауважували, що в декотрих творах циклу порушена “біологічна точність”. Тим часом, як стверджували інші, казки письменниці не “біологічні”, а перш за все етичні, їх пафос не в пізнанні нових властивостей природи, а у вихованні моралі.
Звичайно, “Лісові казки” О.Іваненко справді не можна назвати науковими, проте вони містять у собі матеріал про явища природи, життя тварин. Цим самим вони збагачують уявлення юних читачів про оточуючий світ, мають педагогічне спрямування. У них письменниця вдається до антропоморфічних прийомів, тобто до перенесення на тварин, рослини та різні явища природи людських властивостей. В такому ключі написані казки “Кисличка” про щеплення дерев, “Бурулька” про перетворення пари у воду, “Джмелик” про запилення рослин комахами. “Про бджілку Медунку” про ознаки корисних комах, “Куди літав журавлик” про переліт птахів, “Про маленького Піка” про тяжке життя чижихи, “Хвилька” про кругообіг води в природі та інші.
Для прикладу візьмімо ліричну казку “Хвилька”, яка стала хрестоматійною. Тут письменниця майстерно олюднює хвильки, річку, вітер, лілею, які то страждають, то радіють, то сумують, то захоплюються. У казці мовиться, як сестрички-хвильки полюбили красуню білу лілею, їм дуже хотілося бути з нею. Але мати-річка наказала “Линьте далі! Линьте далі! - заговорила річка. - Ніколи не треба стояти на місці, так можна зробитись стоячою водою” [63, c.75]. І весела та грайлива хвилька гукнула квітці: “Пливімо зі мною!”. Хвилька була така гарна, від сонячного променю прозора, що у гордої лілеї затремтіла стеблина, бо хотіла попливти за цією хвилькою...
Хвилька перетворюється в краплину, а потім легкою парою піднімається вгору і дощовою краплиною падає в ніжну білу чашечку лілеї: “Це я прилинула до тебе, - почула лілея ласкавий шепіт. - Я була срібною хвилькою, я була парою, я була дощем... Зараз так радісно поцілувати тебе” [63, c.77]. І мають рацію вчені, що назавжди запам'ятовується ліричний образ хвильки, яка через усе життя пронесла любов до лілеї. А який глибокий морально-етичний підтекст казки!
Критика звертає особливу увагу на повість-казку “Куди летів журавлик”, її можна справедливо назвати пізнавальною, навіть науковою: з такою ґрунтовністю і послідовністю викладено у цій казці відомості з життя птахів і звірів у різних географічних широтах, від Північного полюса до екватора. Та, розповідаючи з ліричним пафосом про мандрівку журавлика, письменниця мала на увазі передусім людину з усім комплексом її почувань. Якщо птахи із сумом покидають береги Дніпра і радіють з щастя повернутися весною додому, то яким же патріотом мусить почувати себе людина, яка все життя віддає збагаченню й уславленню рідного краю, України! Саме думка про високе призначення національно-патріотичного почуття керує письменницею, коли у природничу повість-казку органічно вплітає вона мотив безмежної любові до України, мотив побратимства і взаємовиручки. Згадайте опис повернення птахів до рідної землі, особливо розмову хлопчика з журавликом; “Журавлику! Здрастуй! Я чекав тебе! Мій журавлику! Ти прилетів! Та треба тебе звати веселиком, бо ти такий веселий! Мій веселику! - І журавлик заспівав радісно:
Не звіть мене журавликом,
Щоб я не журився!
А звіть мене веселиком,
Щоб я веселився! [63, c.164-165]
Отже, художня концепція О.Іваненко ґрунтується на національній основі. До речі, це вона підтвердила в останньому інтерв'ю [14]. На запитання, яку роль відіграє українська дитяча література у формуванні національної самосвідомості молоді, письменниця відповіла: “З моїх творів і виступів можете переконатись, що я постійно прагнула виховувати у дітей любов до українського слова і України та по-шевченківські розглядати національне як серце народу... Українська національна ідея стала лейтмотивом у моїх кращих творах...У нас створився фонд класики для дітей, який є підґрунтям для духовної розбудови незалежної України.”
З цього видно, що О.Іваненко добре розуміла благородну місію майстра слова у справі національного виховання підростаючого покоління. Її погляди з цього питання, гадають І.Луценко й С.Бєляєва, повністю узгоджуються з такою істиною: "Чим досконаліша модель національної концепції письменника й педагога, тим результативнішим буде процес формування патріотичної свідомості у молоді засобами мови та літератури. Адже для того, щоб мати моральне право когось просвіщати й виховувати, треба бути готовими для цього, передусім необхідно самому глибоко проникнути у національні думи і сподівання рідного народу, бути активним їх захисником та виявити готовність до подвижництва. У цьому нас переконує життєвий і творчий подвиг Т.Шевченка, І.Франка, В.Винниченка, В.Сухомлинського, О.Ольжича, В.Стуса” [94, c.14].
У художній спадщині О.Іваненко чільне місце займають нариси, оповідання, повісті та романи, які створювалися в основному одночасно з казками. Але вони становлять дві третини її багатогранної творчості. Причому більша їх частина присвячена історичній тематиці. Згадаємо ті її прозові твори, в яких головним героєм є сучасник. Так, стали духовним надбанням її оповідання під загальною назвою “У першому класі“, що написані у різні часи. Тут вміщено такі мініатюри, як “Галочка“, “Сороки“, “Питання“, “Бабуся“, “Вітя“, “Друг“, “Новий рік“ тощо. Кожен з цих творів становить певний естетичний інтерес. Візьмімо, наприклад, оповідання “Галочка“. За спостереженням К. Чуковського, тут авторка легко і вільно, без будь-якої напруги перевтілюється в свою героїню, семирічну першокласницю Галю, говорить її мовою, її голосом і дивиться на світ її очима. На перший погляд, конфлікт простий, але він розвивається динамічно, сприяє Галі пізнавати оточуючий світ, подолати, здавалось би, звичайні пригоди і перешкоди.
Вважаю, що письменник - це завжди новий засіб розкриття світу, радощів і страждань людини. Таке почуття народжується при читанні оповідань О.Іваненко, написаних під час війни. Авторка сама тоді втратила чоловіка, поховала старого батька і залишилася з немовлям на руках. Але у неї вистачило сили розповісти правду про мужність батьків і дітей в боротьбі з фашистами. Це становить пафос таких оповідань, як “Школа“, “Пошта прийшла“, “Подарунок“, “Молодша сестричка“, “Таємниця“, “Дочка“ тощо (1941-1945).
Після війни нею було написано ряд оповідань і повісті (“Рідні діти” (1951) та “Великий шум” (1966)”. Але більшість з них не витримали іспит часом. Письменниці принесли визнання романи “Тарасові шляхи” (1939-1961) та “Марія” (1973).
Помітна громадська і творча праця О.Іваненко високо оцінена. 1974 року їй присуджено премію імені Лесі Українки за "Лісові казки", повість "Рідні діти", роман "Тарасові шляхи". У творчому доробку письменниці чільне місце посідають літературні спогади та роздуми. Саме такого характеру є її книга “Завжди в житті". 1986 року вона відзначена Державною премією України імені Тараса Шевченка.
Померла О.Іваненко 16 грудня 1997 року.

Підрозділ 1.2. Жанрові особливості історико-біографічної прози О.Іваненко малих і середніх форм

У художній спадщині О.Іваненко чільне місце займає історико-біографічна проза малих та середніх форм. Відомо, що твори подібного жанрового різновиду бувають двох типів - наукові та художні. Причому вони, як правило, присвячуються відомим митцям слова та майстрам культури. Перші їхні зразки з’явилися ще в античній літературі. Згодом у різні часи побачили світ такі типи біографій, як Д.Вазарі "Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів" (1550), Д.Босуелла "Життя Семюеля Джонсона" (1791), Л.Стречі "Знамениті вікторіанці" (1918), Ю.Тинянова "Кюхля" (1925), І.Стоуна "Спрага життя" (1934), А.Моруа "Прометей, або Життя Бальзака" (1965) та ін.
Характерно, що до появи в О.Іваненко історико-біографічних творів малої та середньої форм цей жанр вже міцно утвердився в українській літературі. Зокрема, його витоки сягають десь у ХVII-XVIIIст. Маю на увазі композицію поемної структури К.Саковича "Вірш на жалосний погреб зацного рицера Петра Коношевича Сагайдачного" (1622) та біографію есеїстичного характеру М.Ковалинського "Жизнь Григория Сковороды. Писана 1794 года в древнем вкусе". Але, на думку вчених, класичними зразками науково-художніх творів про письменників є есеїстичні біографії М.Коцюбинського "Іван Франко" (1908) та О.Кониського "Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя" (т.1-1898, т.2-1901). Якщо праця першого вражає оригінальністю роздумів про творчість та особистість Каменяра, то створений «і мозком, і серцем» витвір другого про Кобзаря щасливо поєднує сумлінність дослідника та обдарованого митця".
В О.Іваненко були також попередники, які писали життєписи для дітей. В першу чергу необхідно згадати львівський часопис "Світ дитини", який активно прищеплював юним читачам любов до національних митців слова. Наприклад, на його сторінках побачили світ твори Б.Лепкого "Шевченкова верба"(1923), А.Лотоцького "Перша кривда: Оповідання з дитячих літ Кобзаря" (1925) тощо. В харківському журналі "Життя й революція" (1927) була вміщена поема І.Микитенка "Епохи. Тарасові Шевченку", певною мірою адресована його юнацтву. Прямий вихід на дитячого читача мала поема С.Пилипенка "Діткам маленьким про Тараса Шевченка" (1930). Але найбільше була причетна до шевченкіани О.Іваненко невелика повість С.Васильченка "В бур’янах" (журнальна назва "Дитинство Т.Шевченка", Рад. література, 1938, №5), про що мова йтиме далі.
За цих обставин О.Іваненко, маючи перед собою досвід вітчизняних та зарубіжних авторів, створює для дітей цілий цикл історико-біографічних творів малих і середніх форм. Вони присвячені головним чином письменникам - Г.-К.Андерсену, Т.Шевченку, Марку Вовчку. Звичайно, ці твори різняться за своєю естетичною цінністю. Але кращі з них визначаються історичною та художньою істиною, відтворенням колориту особистості митців слова та врахуванням пізнавальних можливостей дітей.
Візьмемо її оповідання-казку "Черевички (З дитинства Ганса Крістіана Андерсена)", 1940. Воно поєднує у собі фантастичне з реальним. У казкове розгортання сюжету і сновидіння героя вкраплюються достовірні факти з життя малого Ганса Андерсена: його родина проживає в датському містечку Оденсе, батьки не мають постійної роботи, мешкають у кімнатці під самим горищем й недоїдають. Ця буденна реальність у творі наповнюється казковим вимислом : уві сні Гансу привиділося, ніби місцева баронеса “дала батькові на пробу пошити бальні черевички, і коли вони прийдуться до смаку, вона дасть йому в селі, поблизу свого маєтку, - хатину з садком, і туди він переїде з своєю невеличкою родиною - дружиною і маленьким Гансом Крістіаном - і матиме постійну роботу" [64, c.211-212].
Майстерно зроблені батьком шовкові черевички породили надію на швидке переселення в кращу квартиру не лише у людей, а й речей. Використавши прийом персоніфікації, письменниця дозволяє речам говорити людською мовою, вести себе як живі істоти. Так, черевички хизуються своєю красою. Їм не поступається шило, яким користувався чоботар. Заговорив домовик з білою бородою, чекаючи переїзду на нове місце життя. Маленькому Гансу нагадали про себе двері та робочий верстат батька, щоб їх не залишили на старому місці. Та й сам герой радіє і підстрибує, як горобчик.
Але кінець казки виявився для її персонажів нещасливим: примхлива баронеса відмовилася брати черевички, хоча біднота вважала їх чарівними. Подібно до датського казкаря, О.Іваненко естетично посилює своє гуманне ставлення до малозабезпечених трудівників за допомогою введення у твір вимислу, діалогу, пейзажу, інтер’єру. Скажімо, через опис природи емоційно передається душевний стан Ганса, його пустощі. "Найбільше листя на світі - це, звичайно, листя лопуха і з нього усе можна зробити - і фартушок, і зонтик, і навіть накидку, як у рицарів, про яких читав тато якось увечері. Зараз Ганс зірве найбільший з листків - їх так багато тут, вони ніколи не ростуть поодинці, а тільки в товаристві - і зробить собі капелюшок" [64, c.213].
Естетичну функцію у творі відіграють порівняння. Так, сусідка Андерсенів зізнається не без заздрості, що вони у новій хаті будуть "собі, як у гусячому гнізді, розкошувати" [64, c.212]. Історично достовірно змальовано портрет Ганса, хлопчика худенького, слабенького із розумними оченятами. Таким він увійшов у свідомість українських дітей.
За жанром твір О.Іваненко "Паличка казкаря" (1952) теж є оповідання-казка історико-біографічного характеру. Тільки його героєм є вже старенький казкар Ганс Крістіан Андерсен, що "умів розповідати цікаві казки" [64, c.215]. У творі подано деякі біографічні відомості про казкаря. Герой багато мандрував, мав тоненьку пальмову паличку і був популярний серед своїх шанувальників. Правдиво також виписаний портрет Андерсена: "Його висока незграбна постать виглядала зовсім понурою, його великий довгий ніс так сумно опустився, що всім стало його шкода" [64, c.217].
Але ця історична правда за допомогою домислу переросла в художню через динамічний сюжет, діалоги, картини, мову тощо. У відповідності до жанру оповідання-казки письменниця олюднила чарівну паличку, наблизила її до дійсності. То вона сумує за хазяїном, то пишається ним, то розповідає про героїв творів казкаря, то пишається тим, що "не загубила почуття власної гідності" [64, c.220]. Мандруючи разом з чарівною паличкою, діти дізнаються про казки "Тінь", "Дюймовочку", "Нове плаття короля", "Принцеса на горошині", "Льон" та ін. Втім, твір дещо перевантажений публіцистикою. Наприклад, в уста співачки вкладаються не властиві для цього жанру слова про Андерсена: "Він твердо вірив у свій шлях, і, головне, він любив і любить усе добре, хороше, що є в людях, він вірить у перемогу добра над злом" [64, c.220]. Така словесна риторика знижує загалом образну і емоційну мову твору.
Значний інтерес становить твір О.Іваненко "Улюблений казкар" (1953). На відміну від раніше згаданих її оповідань-казок він належить до науково-популярних біографій есеїстичного характеру. Правда, його обсяг доволі невеликий, бо має прямий вихід на дитячого читача. Але він вписується у жанрову специфіку подібного типу. Відомо, що такий жанр має одну дуже важливу і принципову відмінність від літературного твору: в науковій біографії «немає місця художньому вимислу. Це зовсім не значить, що наукова біографія оперує тільки неспростованими фактами; в ній наявне і своє, авторське, осмислення цих фактів, і будь-які припущення, здогадки, гіпотетичні концепції, не кажучи вже про головне - своє тлумачення особистості героя. Та якщо в художньому творі вимисел дається як безумовна реальність і, лише володіючи спеціальними знаннями, ми можемо відділити історичний факт від витвору художника, то в науковій біографії будь-яка здогадка і гіпотеза постають(або мають поставати) саме як здогадка і гіпотеза…” [105].
Наведена мною дещо завелика цитата не тільки дає загальну уяву про науково-біографічний жанр, а й певною мірою характеризує особливості твору О.Іваненко "Улюблений казкар". Як на мене, вона уважно відібрала факти, за допомогою яких розкриває особистість Г.-К.Андерсена, його образ. Цьому сприяло постійне вивчення його біографії та властиві Оксані Дмитрівні догадка, уява і врешті історико-естетичне чуття. Тим більше, як свідчить сама письменниця, датський казкар був все життя з нею, хоча, звичайно, вона "не могла його бачити" [62, c.135].
Розмову про Андерсена у творі "Улюблений казкар" письменниця розпочинає з такого композиційного прийому, як звернення до читачів: "Напевне, кожен з вас, дівчаток і хлопців, читав "Гидке каченя", "Дикі лебеді", "Русалочка" і ще багато інших чудових казок, які написав славетний датський письменник Ганс Крістіан Андерсен; і я не помиляюсь, коли скажу, що ви дуже любите ці казки, як і мільйони різних дітей в різних країнах, бо вони перекладені багатьма мовами світу - російською, французькою, англійською, німецькою, італійською, українською" [64, c.198].
Своїм читачам письменниця зізнається, що в основу її розповіді про особу Андерсена покладені достеменні факти. Зокрема, вона посилається на його автобіографічний твір "Казка мого життя" і спогади сучасників про нього. Авторка наголошує, що в житті датського письменника "було багато незвичного, як у казці", і обіцяє розповісти дітям про це, щоб вони "ще дужче його полюбили і ще раз прочитали його казки" [64, c.198]. Тому розгортання сюжету у творі передбачає не лише опис "багато незвичного" у біографії героя, а й закладання дидактичної моралі, насамперед виховання в дітей почуття правди, добра і краси, носієм яких був датський казкар. У цьому сутність концепції авторки.
Читача вражають злиденний стан родини Андерсенів, за умов яких проходило дитинство вразливого Ганса Крістіана. Народившись в 1805 році в Данії, у маленькому містечку Оденсе, на острові Фюн, він тулився разом з батьками у бідній маленькій комірці, заставленій "верстатами та різними інструментами швеця-батька. Під віконцем горища, на ринві, ящик із землею, - там ростуть цибуля і петрушка, - це й увесь город матері. Біля хатинки один кущик агрусу - садок для хлопчика Ганса, що дивиться то гостро спостережливими, жвавими, то задумливими, мрійними очима на навколишній світ" [64, c.198].
Будучи знавцем дитячої психології, О.Іваненко уважно простежує різні грані вдачі малого Ганса, його захоплення оточуючим життям. Історичній правді відповідає те, що він любив різні види мистецтва і вельми фантазував. Так, для нього малюнки, розписані батьком на дверях, здавалися "найціннішою картинною галереєю" [64, c.199]. Заслуховувався казками старших, та й "вигадував сам фантастичні історії". Любив хлопчик спостерігати за національними "гулянками міських ремісників та матросів". Дивували малого дідом вирізьблені по дереву химерні фігурки "людей із звірячими головами, тварин з крилами, дивовижних птахів" [64, c.199]. Поза увагою авторки не залишився ранній потяг Ганса до театрального дійства. Нерідко він сам вигадував "цілі комедії, змішуючи все те, що чув від батька, що бачив у театрі. У цих вигаданих п’єсах грали його ляльки" [64, c.200].
Письменниця показує, що значні артистичні й вокальні здібності принесли Гансу радість і журбу. Ще підлітком "він співав, декламував цілі сцени з комедій Гольберга і трагедій Шекспіра" [64, c.201]. Спів у нього був високий і ніжний, ніби дівочий. Тому один з підмайстрів із заздрістю пліткував, що Ганс не хлопчик, а дівчина. Таке глузування майбутній казкар болісно переживав. Залишившись без батька, він був на межі розпачу. У хлопця не здійснилася надія на підтримку з боку датського принца, який завітав до Оденсе. Цей вельможний пан зверхньо мовив: "…Гарно співати та декламувати - це ще не є ознакою генія" [64, c.202].
За таких обставин підліток Ганс не розгубився. Охоплений мрією служити театру й мистецтву, він твердо вирішує досягти цього в столиці країни Копенгагені. Сповнена жалю і печалі його мати "зібрала в маленький вузлик жалюгідні манатки сина, зав’язала в хустину 10 далерів - гроші, складені за багато років, а 3 далери дала поштареві, який обіцяв провести хлопчика "сліпим" пасажиром, тобто без квитка - "зайцем" [64, c.202]. Природно, читач напружено задумується над тим, чи зуміє герой подолати нові соціальні й моральні перешкоди в житті і вибратися на вершини мистецтва? Така зав’язка цього есе, в процесі розв’язання якої випромінюється шляхетна й велична особистість Андерсена.
Дбаючи про правду фактів із життя Андерсена у столиці, письменниця не тільки відбирає з них найтиповіші, а й вводить у твір свідчення самого казкаря. Останнє значно сприяє глибшому розкриттю внутрішнього стану героя. Безпосередній, щирий і довірливий Ганс зіткнувся з моральними і побутовими труднощами, навіть в театрі не всі його розуміли: хто кепкував, хто співчував. Короткочасним виявилося бажання одного актора давати хлопцеві уроки співу та матеріальну допомогу. Але він настійно втішав себе думкою: "Треба багато страждати, зате потім з тебе щось вийде" [64, c.202].
Достeменність такого переконання Ганса письменниця підтверджує його словами. Виявляється, що у тяжку хвилину його окрилювало кожне привітне слово, навіть просто сонячний день. Якраз "весною, - свідчить герой, - вийшов погуляти в Фредеріксберзький сад. Дерева були вкриті свіжою зеленню, що тільки-но визирнула, сонце просвічувалося крізь листя, трава була така запашна, і пташки так чудово співали, і вся моя душа сповнилася захопленням. Я обняв стовбур найближчого дерева і став вкривати його поцілунками. " - Та він з глузду з'їхав, чи що?" - вигукнув, проходячи повз мене, сторож. Я злякався, втік звідти і тихо, статечно побрів додому" [64, c.203].
Як досвідчений майстер життєписного жанру, О.Іваненко усіляко уникала подробиць службової біографії героя. Так, при висвітленні навчання 16-річного Ганса в гімназії невеличкого містечка Слагельс, куди він потрапив при сприянні директора столичного театру Колліна, вона посилається на його особисті враження про цей навчальний заклад. У такий спосіб без авторського домислу читач довідується про світ душі й думок юного гімназиста, про приниження його людської гідності.
"У гімназії, - зізнається Ганс, - мене посадили з маленькими хлопчиками у другий клас. Адже я по суті аж нічогісінько не знав. Я був схожий тепер на вільну пташку, посаджену в клітку. Бажання до навчання у мене було велике, але давалося воно мені важко. Становище моє можна було порівняти з становищем людини, яка не вміє плавати, а її кидають в море... Я захлинався і боявся, що мені ніколи не пощастить виплисти. То я перебріхував імена, то переплутував назви, то завдавав неймовірні питання, які не задасть хоч трохи розвинений школяр. Директор наш, взагалі великий насмішник, звичайно, знайшов у мені підходящу мішень і врешті зовсім залякав мене" [64, c.204].
Втім, як свідчать документи, Ганс не тільки наздогнав, а й випередив у навчанні решту учнів. Більше того, він успішно закінчив університет і рано почав писати вірші. Характерно, що авторка нерідко створює правдоподібні ситуації, які допомагають показати свого героя у різних психологічних ракурсах, відтінити його звички, риси характеру, приплив радості і смутку. Пригадаймо опис мордування Ганса не лише в гімназії, а й в літературних колах. Тоді, як згадував він сам, "все хороше в мені затоптали в грязюку". Такий душевний стан героя письменниця вміло й емоційно передає за допомогою влучного порівняння: "Він страждав, як загнаний, забитий птах" [64, c.205].
У своєму есе "Улюблений казкар" О.Іваненко виявила значне історичне й естетичне чуття. В міру можливого авторка, так би мовити, зазирає у внутрішній світ героя та забезпечує мовну культуру оповіді. Одночасно логічними є узагальнюючі роздуми письменниці про сенс подвижництва казкаря: "Навіть дивно, що, пройшовши такий шлях, Андерсен не загубив своєї любові, привітної доброзичливості до людей. Він скрізь жадав знайти хороше, бачив красу там, де її ніхто не помічав, його твори промовляли до серця кожного, їх розуміла кожна проста людина" [64, c.205].
Відомо, що життя будь-якого письменника найбільше відбивається в його творах. Це розуміє й О.Іваненко. В своєму есе "Улюблений казкар" вона наголошує, що літературна спадщина Андерсена, так би мовити, "промовляла до серця кожного". На жаль, це "промовляння" обмежується тільки переліком його творів. Зокрема, згадуються його нариси, роман "Імпровізатор", казки "Крісло", "Принцеса на горошині", "Русалочка" тощо. Але дітям слід було б дати бодай краплини з таїн творчої лабораторії письменника і його класичного олюднення явищ природи, наближення їх до людського буття. Тоді ще яскравіше була б окреслена особистість казкаря як митця слова.
Письменниця показує, що Андерсен перебував у постійному русі, багато мандрував. Франція, Німеччина, Англія, особливо Італія, завжди приваблювали його. Досконало знаючи біографію казкаря, О.Іваненко вводить в літературний обіг чимало невідомих тоді українському читачеві фактів. Зокрема, його знайомство з визначними діячами світової літератури. Скажімо, йому присвятили вірші Гейне, Ламартін. Він знався з батьком і сином Дюма, Бальзаком, Діккенсом, братами Грімм і ін.
Дбаючи про естетичне виховання юних читачів, письменниця звертає їхню увагу на роздуми казкаря про природу і красу душевної повноцінності людини. "Світ навколо нас повний краси, - захоплюється Андерсен, - вона проявляється в найменших перелітних образах, яких часто не помічають люди. У краплині води, взятій з калюжі, вирує цілий світ живих істот. Доба - крапля, схоплена з буденного життя, теж містить у собі цілий світ у картинах, повних поезії і краси. Відкрий тільки очі і дивись. Поет і повинен вказувати на них іншим людям... Потім і вони звикнуть вдивлятися і життя усіх збагатиться, збагатиться красою..." [64, c.207].
Твір О.Іваненко "Улюблений казкар" композиційно компактний. У ньому органічно поєднуються оригінальні авторські роздуми з живими штрихами характеристики героя. Дала про себе знати письменницька зрілість О.Іваненко, розуміння нею законів історико-біографічного жанру. Виняток становить, можливо, дещо штучне включене в текст інформації про "улюблену паличку з пальми". Про її пригоди діти довідались раніше з оповідання-казки "Паличка казкаря". Тут же коротка розповідь про неї не стала органічною частиною твору. Крім цього, часом порушується стиль твору окремими публіцистичними спалахами. В цілому ж есей О.Іваненко "Улюблений казкар" є помітним явищем в українській дитячій літературі історико-біографічного жанру.
Одночасно з написанням роману "Тарасові шляхи" О.Іваненко видала про поета три невеличких історико-біографічних твори. Це - "Вербова гілка" (1953), "Тарасова вербина" (1962) і "Маленьким про великого Тараса" (1963). Тематично вони або перегукуються з розділами згаданого роману, або ж становлять собою виклад головних мотивів його змісту. Ці твори адресовані учням початкового і середнього шкільного віку. Але нас цікавить насамперед їхня жанрова специфіка, бо вони відрізняються від уже згаданих її творів малих форм.
Як на мене, ці три життєписи можна віднести до дитячих оповідань історико-біографічного жанру. У них документальне підгрунтя осмислюється уявою авторки, її домислом. Внаслідок цього, як слушно зауважує Кіра Куликова про особливості творів такого жанру, "цитатний матеріал перетворюється у пряму дію і пряму мову героїв" [88, c.10].
Візьмемо для прикладу такого типу оповідання "Вербова гілка". У ньому задум і його реалізація в основному узгоджуються з історичною істиною. Це підтверджується вже самою назвою "Вербова гілка". Вона підказана Оксані Дмитрівні передусім листом Тараса Шевченка до М.Осипова від 20 травня 1856 року та його записами в "Журналі".
"В 1850 р., - пише поет, - коли мене пересилали з Орської фортеці в Новопетровське укріплення, це було в жовтні, в Гур'єві місті я на вулиці підняв свіжу вербову гілку й привіз її в укріплення та на гарнізонному городі кинув її в землю... Весною вже огородник нагадав мені, сказавши, що гілка моя росте. Вона дійсно пустила ростки, я ну її поливати, а вона - рости... Вона така товста й висока, що під олівцем Калама міг би вийти з неї чудовий етюд. Ось вам один, єдиний , радісний епізод з мого монотонного, безрадісного життя" [164, c.112]. Потім Кобзар назвав її в "Журналі" "любимою вербою", "заветною вербою" .
Творчо відштовхуючись від цього факту, О.Іваненко збагатила його за допомогою художнього домислу. Під останнім розуміємо "такий засіб, коли на підставі певної документальної згадки створюється художня картина, сцена, конструюється діалог, окреслюється портрет тощо" [98, c.43]. Так, у процесі розгортання сюжету образ вербової гілки виступає як художня деталь, за допомогою якої почасти розкриваються обставини життя Тараса Шевченка на засланні та нюанси його внутрішнього світу. Скажімо, підібрана поетом на дорозі вербова гілка викликала у нього спогад про рідний край: "І вмить уявив тихий став там, ген-ген, на Україні, і широкі верби похилили свої віти над ними. Він не кинув гілки. Так і прийшов з нею до річки і в човен сів, стискаючи її в руці" [64, c.265].
Але то був миттєвий спогад-біль поета. Письменниця психологічно виправдано підкреслює, що у солдата-засланця сурова дійсність породила і почуття гніву, коли він побачив цілий віз вербових палиць і почув від супроводжуючого його унтер-офіцера злорадні слова: "От для "зеленої алеї" було б". У цю мить "Тарас здригнувся. "Зеленою алеєю" звали кару шпіцрутенами. В два ряди вишиковували солдатів, давали кожному палицю в руки, покараного роздягали до половини і вели з зав'язаними назад руками між цими рядами, і кожен з солдатів повинен був ударити його по оголеній спині палицею. Іноді присуджували тисячу ударів, іноді дві - мало хто виживав після цього" [64, c.264-265].
Образ вербової гілки спочатку асоціативно в’яжеться з пейзажем місцевості, де вона була посаджена: "Скільки око сягає - сипучі руді піски, мертвий безмежний степ. Бур’яни, верблюжі колючки та полин - оце вся рослинність. Голі сірі скелі височать над морем. На крутій скелі, верств зо три від моря і стоїть форт Новопетровський" [64, c.265]. Тут, на гарнізонному городі, й вткне засланець-поет вербову паличку. Потім вона повною мірою впливатиме на рух сюжету, буде "єдиним радісним епізодом" в житті Кобзаря і переросте в символ оновлення пустелі.
Письменниця ніби зіставляє долю засланця і долю вербини. Якщо сатрапи підірвали здоров'я у Шевченка, то не змогли зламати його духовно. Так і вербина за несприятливих умов не загинула, бо її плекали поет та його друзі - городник Сатангул й земляк-рядовий Андрій Обеременко (треба Оберемок [122]). Авторська уява домальовує картину зустрічі під Тарасовою вербою, яка вже розрослася, поет з донькою коменданта Ускова Наталочкою. Вона не вміла ще вимовляти "Григорович", казала "Горич".
"Казку, розкажи казку, дядю Горич. - Наталочка маленькими рученятками ніжно гладить Тарасову бороду. Він уже багато розповідав Наталочці "казок" - спогадів про свою далеку Україну, про її зелені гаї, Дніпро, сади. Він стільки переспівав їй рідних пісень. З неменшою увагою слухали його завжди і Сатангул, і маленькі казахські діти, а Андрій Обеременко тільки зітхне завжди та й одвернеться, щоб не побачили люди сліз на його добрих ясних очах" [64, c.269].
Однаковою мірою у творі важливу естетичну роль відіграє діалогічне мовлення. Скажімо, через діалог розкривається сердечна приязнь і любов Тараса до дітей:
"І раптом на гарнізонному подвір'ї затупотіли швидкі дитячі ніжки, забринів ніжний дитячий сміх, залунала жіноча привітна розмова.
- Дядю Горич! Дядю Горич! - кричить маленька кучерява дівчина і з розгону кидається на руки Тараса Григоровича.
- Справжній тобі Горич, - сміється ласкаво Тарас, цілує дівчинку і пригортає до себе. - Дружочку мій, Наталонько" [64, c.268].
В оповіданні виправданим є використання публіцистичного прийому для наповнення символічного звучання образу вербини і мрії Кобзаря про оновлення пустелі: "Коли виросло одне дерево, виросте ще і ще. Ми посадимо тут, - схвильовано мовив поет, - і груші, і верби, і персики, і абрикоси, і виноград, і вони тут мусять вирости" [64, c.270]. Письменниця показує, що його віщі слова здійснилися, а колишній "незамкненій тюрмі" вдячні казахи дали назву “Форт Шевченко”.
Доступна для дитячого сприймання форма характерна для більшості оповідань О.Іваненко, в тому числі й для оповідання-есе "Малим про великого Тараса". У невеличких десяти розділах твору авторка оповідає і роздумує про життя поета, вводить у текст уривки з його віршів для дітей. Часткове використання письменницею домислу дало їй можливість оживити свою розповідь, значною мірою показати духовні й морально-психологічні якості Кобзаря. І все ж у творі факти про життя поета більше просто переповідаються, ніж художньо трансформуються.
Певний інтерес становить твір О.Іваненко "Кобзарева доня" (1965), який слід віднести до жанру науково-біографічного нарису-есе. У ньому літературно вправно подаються достеменні окремі факти з життя Марка Вовчка до її поїздки за кордон. Згадується про її одруження з Опанасом Марковичем, про вихід збірки "Народні оповідання". Але ескізно показано зустріч письменниці з Тарасом Шевченком, який назвав останню своєю донею й подарував їй "Кобзар" з написом: "Моїй єдиній доні Марусі Маркович, рідний і хрещений батько Тарас Шевченко" [64, c.295].
Вже саме звернення письменниці до даної теми похвальне. Але променем його зору є хвала національної самосвідомості героїв. Так, Опанас розповідав своїй майбутній дружині "про свою рідну Україну, про волелюбний скривджений край, його історію, сповнену боротьби, співав мелодійні українські пісні" [64, c.292]. Він познайомив її з "Кобзарем" Тараса Шевченка. І колишня російська дівчина Маша, глибоко вивчивши український народ і його рідну мову за умов русифікації, стала окрасою нашої літератури під іменем Марка Вовчка, "єдиною донею" Кобзаря.
Певною мірою до шевченкіани О.Іваненко належить її історико-біографічне оповідання "Вишита сорочка" (1970). Головний герой твору - син генерал-майора, гусарський підполковник царської армії Андрій Панасович Красовський. За участь в організації "Земля і воля" він був засуджений до страти. Але "царська милість" замінила розстріл на двадцять років каторги. Дотримуючись історичної істини, письменниця за допомогою домислу розкриває морально-психологічні витоки змін світогляду героя, перехід його на бік народу. Однією з причин демократизації позиції Красовського було те, що він рано став другом Тараса Шевченка. Авторка наголошує, що "вони не раз зустрічалися в Петербурзі". На майбутнього народовольця також позитивно впливав Гарібальді, у якого він бував на острові Капрера, і "портрет Гарібальді, подарований йому особисто, зберігається у Красовського в столі. Дуже дорога пам'ять" [64, c.274].
Але письменниця не обмежується констатацією фактів. Вона наголошує на національних джерелах вчинків героя. Ретроспективно він згадує заклик Тараса докорінно змінити соціальний лад і дати волю та землю селянам. Він запам'ятав поради Кобзаря гуртувати в Україні молодь для поступу. Він розділяє бажання поета про організацію народних шкіл. Він, подібно до Шевченка, розділив долю каторжника. Та й сорочки з українськими вишиванками для нього були святими: у них "він справді був ближчий до людей, простих селян-бідолах, доля яких стала для нього найголовнішою справою життя" [64, c.272].
Таким чином, своїми різнотипними малими літературними формами О.Іваненко зробила вагомий внесок у розвиток українського життєпису. Безперечно, вони мають історико-літературне значення. Проте із виходом романів письменниці "Тарасові шляхи" і "Марія" її невеликі твори про Тараса Шевченка і Марка Вовчка згодом, користуючись словами Богдана Мельничука, фактично майже "розчинилися" у більших полотнах авторки [98, c.204].
Певного успіху О.Іваненко досягла в жанрі історико-біографічної повісті. Маємо на увазі її твори для дітей "Друкар книжок небачених" (1947) і "Богдан Хмельницький" (1953). І хоча їх відрізняють задум і тематика, проте вони близькі за жанровими ознаками. Це - типові белетризовані повісті для дітей, у яких поєднується історична достовірність і художній домисел. При цьому художнє узагальнення фактів концентрується у прямих діях і прямому мовленні персонажів. Характерно, що у них міра домислу, попри деякі концептуальні прорахунки, узгоджується з правдою минувшини та рисами особистості героїв.
До цього часу літературна критика дає повісті "Друкар книжок небачених" лише позитивну оцінку, не звертає увагу на її життєписні особливості та близьке тематичне літературне її оточення. Саме таким є судження І.Шкаровської. "Образно розкриває письменниця бурхливе, сповнене тривог і надій життя великого просвітителя Івана Федорова, - пише вона. - Незламним борцем за освіту, патріотом і людиною високого духовного гарту вимальовується він на сторінках повісті "Друкар книжок небачених" [168, c.82].
В принципі можна погодитись з даною оцінкою твору. Але І.Шкаровська, як і інші критики, не дає відповідної наукової аргументації цієї думки. Тим часом, щоб визначити місце повісті у спадщині О.Іваненко, необхідно бодай стисло подати її в літературному контексті. Письменниця мала попередників, досвід яких вона могла творчо використати. Наприклад, тоді були відомі наукові біографії С.Пташицького "Іван Федоров" (1884), П.Засодимського "Перший російський друкар Іван Федоров" (1901), В.Романовського "Друкар Іван Федорович, його життя та діяльність"(1926), А.Зернової "Початок книгодрукування в Москві і на Україні"(1947) тощо [117, 121, 57].
За жанром названі твори - біографічні есе. У них кожний з авторів не вдається до трансформації фактів та їх естетичної організації, але дає своє тлумачення особистості героя. На цю ж тему також побачила світ науково-популярна, белетризована повість із серії ЖЗЛ І.Баса "Іван Федоров" (1940) [4]. У ній, на відміну від згаданих біографічних есе, послідовно використовується домисел різних форм. Приблизно такого ж жанрового плану є повість О.Іваненко "Друкар книжок небачених". Але вона адресована дітям молодшого та середнього шкільного віку, більше вабить читача сторінками естетичних знахідок, про що буде мовитись далі.
Проте спочатку доцільно встановити суть історичної концепції О.Іваненко в трактуванні діяльності Івана Федорова. Відомо, що до появи її повісті "Друкар книжок небачених" в науці намітилося два погляди щодо його історичної місії в справі першодрукарства. Так, А.С.Зернова, підсумовуючи думки вчених з цього питання, однозначно твердила у праці "Начало книгопечатания в Москве и на Украине" (1947), що "через Заблудів Іван Федоров потрапив у Львів та Острог і поклав там початок українського книгодрукування" [57, c.47]. Заради справедливості, слід відзначити, що А.С.Зернова згадувала і про протилежні думки українських та польських вчених. Зокрема, вона посилається на Брадтке, який ще 1825 року висловив сподівання, що коли-небуть знайдуться твори слов'яно-руського друку набагато раніше виданих, ніж "Апостол" Івана Федорова 1574 року. Адже, судячи з напису на надгробній плиті Федорова, останній лише поновив в Україні книгодрукування, яке занепало ("друкувание занедбалое обновил"). Цілком справедливо А.С.Зернова згадує ім'я проф. І.Огієнка, який ще 1925 року в праці "Історія українського друкарства" значною мірою конкретизує припущення Брандтке. Він вважав, що до прибуття російського друкаря було друкарство у Львові, Вільно, Кракові, але ніде воно міцно не закріпилося.
Коли я в статті "Хто ж першодрукар України?" рецензував перевидану в 1994 році згадану монографію проф. І.Огієнка, то надибав на вельми слушні його висновки. Виявляється, що "до друку найперших українських книжок" причетний Святополк (Швайполт) Фіоль (-1525). Він проживав у Кракові і мав міцні зв'язки з тамтешніми українцями, вивчив їхню мову та разом з ними видав 1491 року ( за 83 роки раніше Федорова!) кириличним шрифтом книжки "Осьмигласник" й "Часословець" [12].
Але ім'я цього українського першодрукаря довгий час замовчувалося. Розкриваючи причини такого замовчування, проф. І.Огієнко писав: "Через те, що книжки ці - c найперші друковані книжки серед цілого слов'янського світу, честь їх належності нам, українцям, різні вчені не раз намагалися відняти від нас. Але рішає тут мова цих друків: там, де Фіоль не був зв'язаний традиційним слав'янсько-церковним текстом, там мова його видань має дуже багато відзнак живої української мови. Але праця Фіолева покінчилася трагічно: 1491 року його арештувала краківська духовна інквізиція, і по довгій тяганині визволився Фіоль лише в середині 1492 р.. Праця Фіолева спинилася, а книжки його, як каже переказ, спалено..." [113, c.41].
З цього видно, що Іван Федоров не має прямого відношення "до першодруку українських книжок". На жаль, у повісті О.Іваненко "Друкар книжок небачених" він виступає як першодрукар України. Тут письменниця порушила значною мірою історичну істину на догоду радянській ідеології, яка полягала в штучному насадженні думки про перевагу "старшого брата". Очевидно, вона також не наважилася приєднатися до концепції проф. І.Огієнка, бо на той час більшовицька історіографія трактувала його як українського буржуазного націоналіста.
Проте, як наголошував проф. І.Огієнко, І.Федоров здійснив справжній подвиг: він відродив тоді занедбане українське друкарство і видав з допомогою українців та білорусів “Євангеліє учительне” (1569, Заблудів), “Апостол” (1574, Львів), “Буквар” (1574, Львів), “Біблію” (1581, Острог) тощо. Не меркне його слава і нині: 25 та 26 травня 1999 року в Києві на базі Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського була проведена міжнародна наукова конференція на тему “Львівському Апостолу-425”. Мені довелося виступати на ній з доповіддю “Релігійна мотивація діяльності І.Федорова та відображення його образу в художній літературі”. У центрі моєї уваги були роздуми про повість О.Іваненко “Друкар книжок небачених”, в якій художньо досліджуються різні події та психологічні ракурси вчинків героя на ниві відродження друкарства в Україні.
Перед О.Іваненко стояло доволі складне завдання - трансформувати великий за обсягом історичний матеріал про І.Федорова у відносно невеликий твір для дітей. Необхідно було найбільш оптимально розташувати фактуру і так здійснити групування персонажів, щоб зробити їх сприйнятливими для юного читача. Ось чому, як і в попередніх її історико-біографічних творах, так і в повісті “Друкар книжок небачених” письменниця вдається до новелістичної форми відтворення цілого. Композиційно її повість складається з одинадцяти мініатюрних замальовок зі своїми заголовками. Це сприяє наданню оповіді локальності та більшої насиченості.
Повість починається новелістичною замальовкою “Максим Грек”, в якій мовиться про московський період життя Івана Федорова. Тоді він вже був дияконом церкви Миколи Чудотворця Гастунського в Кремлі. Глухим голосом Максим його повчав: “Книги - це ріки, що напувають всесвіт” [64, c.136]. Ретроспективно показавши невдалі попередні спроби німців і датчан організувати друкарську справу в Москві (“Ганза”, “Гість з Данії”), письменниця розповідає про участь І.Федорова та його білоруського побратима П.Мстиславця у видані 1564 року коштом царя Івана Грозного першої книги “Апостол”(“Печатний дім”, “Свято книги”). Але О.Іваненко обійшла увагою первинні витоки становлення особистості І.Федорова. Втім, вчені висловлюють припущення (як на мене, доречне), що на нього мала вплив культура Литви, Білорусії та України [109, c.18], де раніше виникло друкарство. Та й не випадково у нього був помічником “веселий та бувалий” білорус. Очевидно, у цьому криється одна з причин того, що при скруті І.Федоров і П.Мстиславець знайшли притулок саме на українських землях.
Але в наступних замальовках, де зображується перебування І.Федорова в Україні, письменниця значно посилює і конкретизує документальну достовірність обставин і вчинків персонажів. У відповідності до психології дитячого сприйняття вона художньо трансформує історично достовірні факти, своєю розповіддю рухає сюжет, створює різні колізії, діалоги й пейзажі. При цьому за допомогою мініатюрних емоційних картин штрихами відтворює процес відродження друкарства в Україні. Зокрема, це розповідь про появу книжок у Заблудові (“Боєць і сіяч”), про вихід їх у Львові (“У старовинному місті Львові”) та в Острозі (“Острозька академія”). По можливості авторка зазирає у душу персонажів, що надає її повісті певної психологічної тональності.
Напрочуд життєвим виписався в О.Іваненко образ І.Федорова. Попри всі недоречності історичні й концептуальні (про них буде нижче), все ж письменниці вдалося відтворити образ справжнього майстра своєї справи, патріота й особистість із високими моральними якостями. Він поєднав у собі професіоналізм з високо розвинутим національним почуттям. Письменниця показує, що праця І.Федорова не тільки значно розширила технічні можливості слов’янського книговидання, але й слугувала вагомим духовним чинником тогочасної епохи. При виведені образу друкаря письменниця особливо намагалася підкреслити його рішучість в доланні перешкод і здійсненні своєї мети. Ця риса персонажа історично достовірна. При іншій нагоді про цього героя вчений Є.Немировський пише так: “Безмежна відданість своїй справі червоною ниткою проходить крізь весь його нелегкий життєвий шлях” [109, c.13].
По праву І.Федоров виступає великою постаттю, бо він займає значне місце в історії. Відповідно і його зображення повинно бути проникливим та прив’язаним до магістральних подій епохи. Зі сторінок повісті він постає як просвітитель ХVI ст. Зокрема, захоплення викликає його шляхетне бажання нести людям освіту, розвивати їхній інтелект. І все ж у неї залишаються резерви для відтворення повноти духовної мотивації героя. Так, у повісті опущено домінуюче бажання друкаря стверджувати в людях віру в Бога, поширювати знання про праведне життя. Відомо, що все життя І.Федоров був дуже тісно пов’язаний з Біблією, його визначним пунктиром стало служіння Богові. І, як на мене, О.Іваненко це добре розуміла. Проте тогочасні обставини не дозволили їй достовірно передати релігійні почуття І.Федорова. Залишалося користуватися урочисто-стандартними фразами типу: “Друкування Біблії - це була знаменна подія в усьому слов'янському світі” [64, c.156], які все ж є певним подвигом письменниці в таборі “ворогуючого атеїзму”.
Письменниця показує, що етапним моментом для І.Федорова стає перебування його під орудою гетьмана Хоткевича в Заблудові. Тоді друкар пережив і радість від видання своєї першої друкованої книжки на українській землі “Учительне євангеліє”, і біль, коли Люблінська унія 1569 року позбавила його можливості займатися улюбленою справою. О.Іваненко передає різні чуттєві потоки І.Федорова, його болісне сприйняття звістки від Хоткевича про припинення друкарської справи. Через сприйняття сина друкаря відтворюються душевні муки героя: “І раптом дивні звуки збудили Івашка… І побачив, що голова батька - велика, з хвилястим волоссям - труситься від стриманих ридань. Він плакав! Так, батько, великий, розумний батько, що переший надрукував книги в Москві, що перший надрукував книги тут, гірко плакав уночі, ховаючи лице в подушку” [64, c.149]. Чи було це в реальному житті, сказати важко. Але тут застосування художнього домислу правомірне: воно дало можливість письменниці посилити чуттєву сторону життєвих колізій, в яких перебував тоді майстер. Цим досягається дотик до душі юного читача, який ніби стає свідком потаємної психологічної драми, що контрастує з образом мужнього та непохитного друкаря.
Досліджуючи динаміку розвитку характеру І.Федорова, письменниця доречно дає йому психологічну характеристику. Наприклад, коли син друкаря Івашко, зрадівши багатому подарунку Хоткевича, вигукує: “Як добре, тату!.. Свій хутір! Земля! Ми самі хазяї!” На це роздумливо і сумно батько говорить: “Хутір, земля - будемо орати, сіяти… А як же те насіння, що розсівав я досі між людьми своїми книжками? А як же ремесло моє художнє? На рало змінити?.. Не личить мені в оранні та сіянні життя своє коротати. Замість рала в мене ремесло художнє, замість насіння житнього - духовне насіння повинен я по світу розсівати …і всім роздавати духовну їжу” [64, c.149-150].
У наведеному епізоді слова героя значною мірою взяті з післямов до його книжок, ним же написаних. Це додає їм достовірності. Правдоподібні судження І.Федорова про духовне насіння, наявні біблійні мотиви. Маємо на увазі притчу Ісуса Христа про сіяча: “Слухайте: ось вийшов сіяч сіяти… Сіяч сіє слово… А посіяне на добрій землі означає тих, котрі слухають слово й приймають його, і приносять плід” ( Єванг. від Марка 4:3, 14, 20). Втім, письменниця, відтворюючи сутність притчі, не посилається на першоджерело.
Наявність тонкого письменницького чуття дало можливість О.Іваненко вдатися до художньої гіпотези. Так, у творі подається уявна розмова І.Федорова зі своїм наставником Максимом Греком. “Пам’ятай, Іване, - промовив той, - стару притчу про талант. Коли маєш ти хист до чого, плекай його, вирощуй… віддай його… на службу людям” [64, c.138]. При цьому письменниця не знайомить читача, що ця притча записана в 25 розділі Євангелія від Матвія. “Сенс притчі - не варто пасивно очікувати Суду Божого… Людина покликана працювати, примножувати дари, що дані їй Богом” [110, c.544].
І якщо зміст цієї притчі текстуально майже тотожний в повісті та Євангелії, то опис зустрічі цих мислителів історично не підтверджений. На думку Є.Немировського, “немає документальних відомостей про знайомство І.Федорова з М.Греком” [109, c.33]. Проте О.Іваненко вводить це знайомство в повість на рівні достовірного факту. Очевидно, підставою цієї гіпотези вже на той час були деякі припущення вчених: “В післямовах до видань Івана Федорова виявлено текстуально-стилістичні збіги з творами Максима Грека” [114, c.18].
Але, окрім власне історичних аналогій, у повісті використовується художній домисел для створення портретів І.Федорова та Максима Грека. Якщо перший мав “голову з довгим хвилястим волоссям” [64, c.149], то другий - "виснажене жовте лице і полум’яні очі” [64, c.150]. Ці портрети не можна назвати достовірними. Але, зазначає вчений, “ як виглядав насправді першодрукар - ми не знаємо” [109, c.14]. Проте варто врахувати орієнтацію повісті на дітей - тут без портрета вкрай важко було б зосередити увагу юного читача. Подібний домисел цілком узгоджується з законами історико-біографічного жанру. Аналогічні приклади відомі в літературі. Скажімо, у вірші П.Тичини “Давид Гурамішвілі читає Григорію Сковороді “Витязя в тигровій шкурі” художня гіпотеза про зустріч двох поетів не підтверджується жодними прямими документами. “І все ж, - наголошує Б.Мельничук, - було б несправедливо вважати її безпідставною вигадкою" [98, c.44].
Нові грані особистості І.Федорова розкриваються під час львівського періоду життя. З документальною достовірністю письменниця показує його діловитість та толерантність. Ці якості виявляються у стосунках Федорова із мешканцями Львова та при налагодженні ним видавничої справи. За це І.Федорова “вже пізнали люди. Пізнали його прекрасну вдачу і добру душу” [64, c.154]. Але одночасно друкар мав рвучкий характер і був необачним з боргами, в полон яких не раз потрапляв, аби тільки не зупиняти роботу. На жаль, О.Іваненко не уникла соціального пафосу: мовляв, бідні люди допомагали друкарю, а багаті його сторонились. Насправді ускладнення в створенні друкарні викликане великою пожежею 1571 року, на ліквідацію якої були кинуті сили бідних та заможних громадян міста [109, c.140-141].
Коли на початку 1575 року І.Федоров став “друкарем його милості Константина, князя Острозького”, він сягнув вершин своєї діяльності на ниві відродження України. Власне, звершив подвиг при підготовці та здійсненні видання Біблії церковнослов’янською мовою. Це видання ставить працю Івана Федорова у загальносвітовий контекст. Вельми скупо, в дусі патетичного стилю письменниця показує фактично останній спалах творчого завзяття майстра. “З новим запалом взявся він до роботи в Острозі. Дарма, що посивіло волосся у друкаря, що немає тої сили, яка була змолоду. Зате є досвід і глибокі знання" [64, c.156].
Але, на жаль, О.Іваненко не утрималась від безпідставного компліменту на адресу Москви, виділила в тексті окремий абзац: мовляв, для Острозької Біблії “найповніший текст дістали з Москви” [64, c.156]. Насправді, все було навпаки. Ось як І.Огієнко дивиться на “провідне” значення російського осередку. “Розпочалася велика літературна продукція, вінцем якої була славна праця того часу - Острозька Біблія 1581р… Це була найперша повна друкована Біблія не тільки на сході слов'янства, але навіть серед всього слов’янського миру. І коли потім, більш ніж вісімдесят років, в 1663 р. спромоглася на друковану Біблію і Москва, то простісінько передрукувала нашу Острозьку Біблію…” [112, c.31].
В принципі, дотримуючись історичної істини, О.Іваненко зображує події й образи людей у реалістичному ключі. Так, художня манера письменниці тяжіє до новелістичної форми життєпису: авторська оповідь лаконічна та динамічна, зазирання у внутрішній світ персонажів відтворюється штрихами і нерідко із значною дозою дотепу. Скажімо, надто допитливий посол датського короля серед бундючних російських бояр "виглядає якимось куцохвостим птахом”[64, c.141].
В повісті ”Друкар книжок небачених” дала про себе знати і така особливість індивідуального стилю О.Іваненко, як уміння авторки ощадно відтворити напружену колізію. Так, для передачі спалаху пліток навколо друкарні та осуду їх поширення будується чіткий та ємний діалог:
- І де це видно, щоб книги не рукою богобоязливою переписувалися, а на верстаті бісівському робилися?
І не поставили когось з старих бояр, а смерда невідомого, дияконця якого.
Від диявола це, від диявола, - шепотіли бояри, показуючи на “Печатний двір”, на високу постать царського друкаря Івана Федорова [64, c.145]. Ці діалоги ще й тим сильні, що контрастують із істиною - книгодрукування було винайдено перш за все для поширення Біблії.
Виразною стильовою особливістю письменниці є також вдале і доречне використання таких образних прийомів, як психологічна деталь, афоризм, метафора, порівняння тощо. Їх естетична функція дуже вагома. Обмежусь лише окремими прикладами. Скажімо, тільки через порівняння штрихами простежується рух переживань і настроїв майстра впродовж його діяльності. То він сповнений неспокоєм перед здійсненням своєї мрії (“А чутки, як весняні птахи, вже носяться”), то його охоплює радість від першого успіху (“…Як любиме дитя, тримає книгу на міцних широких долонях”), то його бентежить приплив і відлив в роботі (“Та доля - як та ріка, що коливає хвилі свої то вище, то нижче”).
О.Іваненко постійно перебувала у пошуку образного й емоційного слова. Так, для увиразнення в повісті ще незгаслого серця вже пристарілого Максима Грека їй прислужилася метафора. Як і раніше, підкреслює письменниця, у нього “думка так само горіла й пломеніла” [64, c.137]. Свої філософсько-естетичні роздуми про потребу людей із святим даром на ниві просвітництва виражає афоризмом: “Як суха земля конає від спраги і жадає животворної води, так людські душі жадають знання” [64, c.137].
Таким чином, повість “Друкар книжок небачених” (попри деякі її прорахунки) зайняла чільне місце серед життєписного жанру в українській літературі для дітей. Власне, це перший в Україні твір про великого майстра, відродителя друкарської справи на славній українській землі. Своїми кращими ідейно-естетичними якостями ця повість ввійшла в актив літературного доробку. Певною мірою цей твір підготував письменницю до написання близької за жанром повісті “Богдан Хмельницький”, яку авторка скромно назвала нарисом.
Звернення О.Іваненко до постаті Богдана Хмельницького було вчасним і актуальним. Адже він ввійшов в нашу історію як хоробрий і мудрий керівник української національно-визвольної війни ХVII ст., натхненник створення Української держави. Про нього ще 1924 року писав Євген Маланюк зворушливо: “Вожді народжуються з відповідної верстви - вони є витвір відповідного національного матеріалу, є вислідом національних сил народу. Чудо української історії Богдан Великий - трапляється лише раз” (“На нових позиціях”).
О.Іваненко мала своїх попередників у фольклорі та літературі. Це “чудо української історії” оспіване у піснях та думах, епічних, драматичних й поетичних художніх творах. Якщо мати на увазі літературну прозу на цю тему, то залишаються важливими й нині такі її зразки, як І.Нечуя-Левицького “Князь Ярема Вишневецький”, А.Кащенка “Зруйноване гніздо”, М.Старицького “Буря”, Г.Хоткевича “Два гетьмани”, Ю.Косача “Рубікон Хмельницького”, П.Панча “Гомоніла Україна” та ін. Певна річ, що названі твори різні за масштабом мислення, задумом і мірою художньої майстерності. Але більшість з них, як повідала мені О.Іваненко, були для неї предметом серйозних студій.
Проте названі твори можуть лише становити тло до літературних пошуків О.Іваненко на історичну тематику. Більш близькими є історико-біографічна повість О.Іваненко “Богдан Хмельницький” та есеїстичний різновид військово-історичної студії Юрія Тиса-Крохмалюка “Бої Хмельницького” (Мюнхен, 1954, Львів, 1994). На перший погляд, у них спільна тематика, обсяг підбору матеріалу та членування його на невеликі розділи. І хоча в час написання творів автори займали різні політичні позиції та нерідко вдавалися до класових наголосів, проте обоє вони були єдині у своїй любові до ”чуда української історії”, Великого Богдана. Правда, йшли до цього різними шляхами.
Як мовиться у вступі від видавництва, Ю.Тис-Крохмалюк працював над книжкою “ще від початку 1930-х років і здав був її до друку незадовго перед вибухом німецько-польської війни 1939р.” [137, c.5]. Але вона побачила світ лише 1954 року. Книга ілюстрована картинами бойових дій і портретами Богдана Хмельницького, козаків, волинських вершників, польських гусарів, польського короля Яна Казимира, литовського гетьмана Януша Радзівіла, турецького султана Мехмеда IV, молдовського господаря Василя Лупула, шведського короля Карла Густава та ін.
Видання присвячено “вшануванню трьохсотніх роковин зриву “козацької нації” [137, c.5-6]. Цікаво, що книжка адресована “юнакам на еміграції, отим “майбутнім” українським воякам, щоб вони з неї бути гордими на своїх предків і на свою історію, щоб училися розпізнавати й любити те, що було цінне в їх далеких чубатих, вусатих і таких невгнутих батьків” [137, c.6].
Розкриваючи особливості книги Ю.Тиса-Крохмалюка “Бої Хмельницького”, у вступному слові проф. д-р Наталія Полонська-Василенко пише: “Книга ця це не історія війська часів Богдана Хмельницького, ні власне історія Богданових війн; це низка окремих нарисів, що разом становлять цілісність. Після великого вступу - загальні характеристики війська під час Хмельниччини автор подає характеристику й аналіз боїв під Жовтими Водами, під Корсунем, під Пилявцями, під Берестечком та під Батогом. Таким чином - це лише п’ять боїв Богдана Хмельницького”[137, c.7].
На думку вченої, автор поступово розгортає на всю широчінь характеристику Богдана Хмельницького як організатора війська, як полководця; він підкреслює великий талант Богдана Хмельницького, що вміло застосовував новітню тактику, яка з’явилася під час 30-річної війни, проводить аналогію між Богданом та знаменитими тогочасними полководцями. Апогей успіхів великого Богдана й вміння перемагати навіть з меншими силами він бачить у бою під Батагом, у цьому блискучому реванші за Берестечко.
Твір О.Іваненко “Богдан Хмельницький”, як і історичний нарис Ю.Тиса-Крохмалюка “Бої Хмельницького”, присвячений 300-річчю конфедеративного союзу України з Москвою, схваленого Переяславською радою 1654 року. У статті "Богдан Хмельницький: штрихи до політичного портрета" Валерій Смолій вважає, що "саме таке визначення найповніше характеризує юридично-правовий зміст згаданого договору" [131, c.18]. Ще більшою мірою цей життєпис письменниці теж має вихід на дитячого читача. Крім цього, в обох творах домінує уславлювальна тенденція. Вона виявляється в застосуванні різних форм патетики для героїзації полководця. Разом з тим повість “Богдан Хмельницький” і нарис “Бої Хмельницького” відрізняються одне від одного. Якщо за жанром перша тяжіє до науково-художньої белетристики, то другий ближчий до есеїстичної студії. Цим, як на мене, пояснюється те, що Юрій Тис-Крохмалюк надає перевагу публіцистичній формі викладу подій Хмельниччини, а О.Іваненко здійснює їх художнє дослідження, щедро звертаючись до художнього домислу, але не на шкоду правді.
Проте твір про “чудо української історії” видався для О.Іваненко не легким. Лише їй властиве сумлінне вивчення документів і творча напруга дали можливість осягнути не тільки народний характер подій, а й значною мірою вдало моделювати їх у художню композицію. Повість складається з п’ятнадцяти новелок, неоднакових за розміром та насиченістю історичного матеріалу. Ця структура була вже відпрацьована О.Іваненко при написанні “Тарасових шляхів” та повісті “Друкар книжок небачених”. Можна сказати, що разом з цим прийшов і певний творчий досвід - вона не просто подієво розташовує частини повісті, але завдяки цьому досягає певного емоційного впливу на читача. Та не завжди цей вплив позитивний - деякі новелки штучно впроваджують думку про довічне об’єднання України з Москвою. Особливо це інтенсифікується в останній новелі “Навіки в єдиній сім’ї”. Як нині аргументовано довели вчені, у кінцевому підсумку Б.Хмельницький пріоритетною визнавав можливість протекції московського царя та укладення конфедеративного союзу України з Москвою. Але одночасно гетьман розглядав цей політичний пакт лише як засіб для досягнення задумів і планів більш масштабних і глибоких: утвердження державності в об'єднаних під гетьманською булавою всіх етнічно-українських землях. На жаль, саме з цією істиною не узгоджується позиція О.Іваненко, як й більшості радянських письменників.
Розпочинається твір новелою “Над Дніпром”, у якій психологічно обгрунтовується наростання народного повстання на чолі з Богданом Хмельницьким. Письменниця дотримується документальних свідчень. Зокрема, вона посилається на запис французького інженера Гійома де Боплана, який тоді допомагав полякам відбудовувати Кодакську фортецю над Дніпром. Він аналізує тогочасну ситуацію в Україні. На його думку, за своєю красою й багатством вона нагадує землю обітовану. Але контрастом до цього виступає тяжкий соціальний та національний гніт з боку польської шляхти. Француз підкреслює, що тоді були “селяни бідні: вони повинні працювати по три дні на тиждень із своїми кіньми на користь своєму панові” [64, c.160]. Навіть за народження дитини їм треба було платити “дудки”, а за померлого брали “відмерщину”.
Відповідає дійсності й опис сутички Хмельницького і гетьмана Конєцпольського під час оглядин фортеці. На хвалькувату заяву ясновельможного гетьмана про міць фортеці козак з чорними, наче з жаринками, очима спокійно відповів: “Що людськими руками твориться, то людськими руками і руйнується”.
- Хто се? - спитав інженер одного з шляхтичів.
- Ви не знаєте? Сотник чигиринський - Богдан Хмельницький. О! Він був недавно на високій посаді писаря козацького реєстрового війська, та надто співчував повстанцям [64, c.163-164].
Так уже в експозиції перед нами постає сформований і цупкий, з проникливим поглядом і мужнім виразом обличчя козак Богдан Хмельницький, якому довелося очолити національно-визвольну війну. Цікаво, що письменниця в межах можливого подає життя героя ретроспекцією у суміші з поточними враженнями. Так, не без пафосу вона вказує на витоки національної та патріотичної свідомості героя. Коли він ще в молодості навчався, то єзуїтська муштра не захмарила його національної гідності: майбутній вожак визвольної боротьби “лишався стійким і незламним, вірним сином України” [64, c.165]. Саме на рівні інтелектуальному Хмельницький потребував освіти, але він не перейняв ідеологічну платформу поневолювачів його народу.
О.Іваненко не забуває, що її повість адресована дітям. Тому вона, дотримуючись законів історико-біографічного жанру, все ж в міру застосовує домисел і афоризми для образного відтворення подій та вчинків персонажів. Скажімо, нерідко використовується внутрішнє мовлення й думки героя, щоб глибше відтворити його волелюбний характер, рух і зміну настроїв. “Довго сидів Богдан на скелі над Дніпром, думав невеселі свої думи. “Зажурилась Україна, що ніде ся діти”, - тихо співав Богдан". Та на зміну журби в героя народжується міцна віра у нездоланність рідного краю. Ця, так би мовити, діалектика мінливості душі Хмельницького авторкою передається крилатим висловом: “Як не закути Дніпра, так не закути рідного його волелюбного народу” [64, c.167].
Письменниця ставить Богдана Хмельницького у різні життєві обставини, щоб виявити нові якості його особистості. Зокрема, у наступній новелі “Золотий покій” вона художньо осмислює у психологічному ключі справді трагічні факти (див. їх ідентичність за кн. О.Субтельного "Україна, історія" [133, c.116]). Мова йде про переплетіння за умов так званого “золотого покою” всезростаючого соціального й національного гніту та нелюдського глуму над особистістю Богдана Хмельницького з боку шляхти. Про це авторка не просто переповідає, а за допомогою різних форм домислу створює психологічно напружену картину, вводить образи діда-пасічника, старого козака і десятилітнього Остапа, найменшого сина Богдана. Цей момент особливо важливий у розумінні того, що повість написана для дітей.
Розмова діда з малим Остапом написана певною мірою за відпрацьованою в романі “Тарасові шляхи” схемою: дід переповідає героїчне минуле України, особливо про місію Богдана Хмельницького в Парижі. Через наївні запитання хлопця та відповіді діда О.Іваненко дістала змогу розкрити тогочасну ситуацію. Концентрована оповідь вкрай негативно характеризує дії польського князя Яреми Вишневецького, містить моторошні подробиці: “А з селян як знущалися - одного до кінського хвоста прив’язували і волочили по полю, другому руки обрубували, третього соломою обгорнули та й підпалили” [64, с.168].
Подібна відвертість в описі знущань повинна була налаштувати проти польських поневолювачів цілком негативно. Та композиційно ця розповідь перетворює вербальні жахи на реальні. По всіх неписаних канонах вона мала закінчитися полум’яними словами хлопця: “Я теж, як виросту, запорожцем буду, рідну землю боронитиму, а панам ніколи не потуратиму” [64, c.169]. Але письменниця використовує цей момент для вмотивування трагічної розв’язки: “На хутір налетів загін розбишак Чаплинського. Вони палять млин, грабують майно…І через кілька хвилин хлопчик мертвим лежав посеред двору” [64, c.170]. Як бачимо, авторка максимально емоційно напружила ситуацію, щоб дати після цього вихід накопиченої енергії в річище боротьби за визволення із-під гніту.
У відповідності до історичної істини та народних оповідей О.Іваненко створює образ свого героя, ставлячи його в різні життєві ситуації. То вона використовує мову й поетику фольклорних пісень і дум для показу переваги мудрості й кмітливості Хмельницького над духовно вбогим і підступним Барабашем (“Королівські листи”). То в її новелі “За порогами” динамічно показано входження Богдана у народний загін козаків. Їм герой скаже: “Я вирішив мстити панам-ляхам не за свою образу, а за наругу віри православної свого народу” [64, c.173].
В наступних новелах простежується доля Хмельницького у визвольній війні українського народу. Не маючи змоги у невеликому творі розкрити масштаб гніву повстанців і показати Хмельницького як виразника народних сподівань, письменниця художньо осмислює лише найбільш важливі їх моменти. Так, штрихами окреслено властивий Хмельницькому талант полководця й обачного політика в новелах “Жовті води”, “Під Корсунем”, “Посідлайте коні воронії” тощо. Причому оцінка цих подій і вчинків Богдана дається, як правило, в дусі народних пісень і дум про нього. Зокрема, уривки з них або служать епіграфами, або творчо вмонтовуються в текст новел. Це посилює не лише народне звучання постаті, а й надає їй більшої емоційності та національної колоритності.
Вже мовилося, що О.Іваненко частково політизувала в дусі радянської історіографії особистість вожака визвольної війни українського народу 1648-1654 років. Можливо, у повісті Хмельницький зображений із перебільшеним пафосом та барвистим стилем. Скажімо, він і "батько”, і “роса для спраглої землі” тощо. Але все ж письменниця емоційно розказала дітям правду про характер і подвиг улюбленого героя України. У повісті його образ наповнений непідробною відданістю народній справі. Авторка звертає увагу на те, що це підтверджується і віщою клятвою Богдана Хмельницького: “Щодо мене, то не буду жалкувати ні життя, ні сили, готовий на всякі небезпечності, усе віддам для загальної свободи і спокою” [64, c.176]. При цьому сама О.Іваненко, під час Великої Вітчизняної війни, була одним із ініціаторів заснування ордена “Богдана Хмельницького”.
Таким чином, напрошуються висновки до першого розділу дисертації. Насамперед введення нових матеріалів у науковий обіг дало можливість значно глибше розкрити процес формування особистості й творчості О.Іваненко. Маю на увазі публікацію мого інтерв’ю з письменницею, в якому ґрунтовно висвітлюється роль батьків, класиків зарубіжної і української літератури в її ідейно-естетичному становленні як митця слова і педагога [14].
Мною виявлена і вперше введена в текст дисертації стаття О.Іваненко “Про яку книжку я дбаю” [60] дала можливість повніше розкрити специфіку її теоретичних суджень про казку та художню практику в цьому жанрі. Ці новації рекомендовані вчителям і знайшли публікацію в зб. "Пошуки і знахідки" [16, c.61-70].
Принагідно і в новому ракурсі я зробив спробу оцінити цикл прижиттєвих видань на сучасну тематику "У першому класі” та “Будь вірний йому, піонер!” Вони, як і казки, певною мірою розширюють наше уявлення про творчі пошуки письменниці. Але значна частина їх не витримала іспит часом. Мають певне морально-естетичне значення кращі з них, які публікувалися у збірнику “Пошта прийшла” і “Школа”. Вони проаналізовані мною та рекомендовані для позакласної роботи вчителя у згаданому збірнику “Пошуки і знахідки” [16, c.50-54].
При ретроспективному розгляді ідейно-естетичної та жанрової організації життєписів О.Іваненко малих і середніх форм зробив спробу визначити їх місце не лише в художній спадщині письменниці, а й в контексті подібних гілок української та зарубіжної літератури. Це дало мені змогу зробити висновок, що її малі історико-біографічні різновиди про Ганса Крістіана Андерсена, Т.Шевченка і Марка Вовчка відзначаються історичною і художньою істиною, майстерним відображенням колориту особистості митців слова та врахуванням пізнавальних можливостей дітей. Відгомін цих думок знайшло відгук в моїй рецензії “Випробування істиною” [19].
Твори О.Іваненко “Друкар книжок небачених” і “Богдан Хмельницький”, незважаючи на різницю в тематиці й задумі, варто віднести до жанру історико-біографічної белетризованої повісті, у яких поєднуються художня достовірність і художній домисел. Розгляд їх у контексті й з позицій сучасного бачення художніх цінностей сприяли з'ясуванню істини, сильних і слабких сторін цих повістей. Мої думки про них вже дістали вияв у статті “Хто ж першодрукар України?” [12] й повідомленні “Релігійна мотивація діяльності І. Федорова та відображення його образу в художній літературі”, прочитаного на Міжнародній науковій конференції “Львівському Апостолу - 425” (Київ, 1999).
Таким чином, формування особистості і розвиток творчості О.Іваненко проходили у потоці суспільного й літературного процесів. На цьому нелегкому шляху їй судилося відчути не лише смак творчих успіхів, а й біль образ і принижень; творами малих форм про Андерсена, Шевченка і Марка Вовчка письменниця збагатила життєписний жанр української літератури для дітей, відтворила колорит особистостей цих майстрів слова. Складнішою виявилася для неї трансформація подвижництва І.Федорова та Б.Хмельницького у невеличких белетризованих повістях. Далися взнаки помилкові соціологічні орієнтири і великий часовий простір при новелістичному осмисленні життя героїв. Останнє частково надало повістям нарисової стилістики. Але й за цих обставин відчувалося, що О.Іваненко була підготовлена до нових творчих успіхів.

РОЗДІЛ 2
ІДЕЙНО-ЕСТЕТИЧНА ТА ЖАНРОВА ОРГАНІЗАЦІЯ РОМАНУ "ТАРАСОВІ ШЛЯХИ"

Підрозділ 2.1. Місце роману “Тарасові шляхи” в шевченкіані, його жанр і джерела

Активні й плідні пошуки О.Іваненко у жанрі малих та середніх форм історико-біографічного масиву слугували формуванню якісно нового естетичного бачення і підготовки її до написання вагомого життєписного роману “Тарасові шляхи” (1939-1961). За свідченням самої письменниці, у цей твір (поруч із романом “Марія”) вона “вклала всю свою душу і серце”. Він для неї став “найціннішим духовним скарбом” [14]. Не випадково цей роман дістав загальне визнання вчених і читачів. Так, Ю.Кобилецький вважає, що він є “значним надбанням всієї історико-біографічної прози” [82, c.68]. У цей же час С.Крижанівський оцінює його як "епопею життя нашого Кобзаря” [84, c.67]. “Він заслужено зайняв , - наголошує І.Ходорківський, - почесне місце серед кращих творів про великого українського поета” [141, c.76].
З боку вчених спостерігається одностайність в оцінці даного твору. Скажімо, С.Іванюк стверджує, що роман “Тарасові шляхи” є “один із класичних творів української літератури для дітей” [71, c.105]. Характерно, що майже через сорок років після виходу цього твору не знизилася висока його оцінка. Нещодавно Б.Мельничук, простежуючи крізь призму історичної та художньої правди шлях розвитку української історико-біографічної літератури, дійшов до висновку, що повчальним є досвід О.Іваненко “в осяганні історичної правди” [98, c.20]. Тому, вважаю, роман “Тарасові шляхи”, попри нашарування ряду штучних ідеологічних сентенцій, все ж витримав іспит часом і належить до активу духовних цінностей України.
Але, очевидно, вагомість роману О.Іваненко “Тарасові шляхи” стане ще більш переконливою, коли розглянути його у контексті навіть деяких кращих зразків творів про Шевченка, написаних нащадками і сучасниками. Тим паче, як справедливо зазначають дослідники, наша історико-біографічна література розвивається в основному як література про письменників. Характерно, що у цьому жанрі чільне місце посідає саме шевченкіана. За підрахунками, які наводить Б.Мельничук, посилаючись на картотеку чернівецького професора І.Співака, “шевченкіана нараховувала донедавна не менше шести тисяч творів” [98, c.8]. Це далеко не повні підрахунки. Але доволі значні цифри. До речі, мною підраховано, що про Івана Котляревського написано біля тисячі життєписних і наукових творів [15, c.18].
Досліджуючи сторінки роману “Тарасові шляхи” в ключі творів його попередників і сучасників, слід брати до уваги також свідчення самої О.Іваненко про те, що вже юначкою знала твори класиків про Кобзаря. Так, на святах поета вона декламувала напам’ять вірш О.Афанасьєва-Чубинського “Шевченкові” (1841). Відомо, що цією поезією прийнято починати відлік життєписів про Шевченка. Вона знала посвяти В.Александрова “Брате-голубе Тарасе!” (1846), М.Максимовича “На святе Благовіщення” (1858), М.Некрасова “На смерть Шевченка” (1861), О.Навроцького “Сумує і плаче” (1861), О.Кониського “На похорон Шевченка” (1861), Ю.Федьковича “Осьмий поменник Тарасові Шевченкові на вічну пам’ять”(1868).
На виступах перед читачами О.Іваненко, згадуючи про літературні джерела роману “Тарасові шляхи”, називає шевченкіану М.Старицького “На спомин Т.Г.Шевченка” (1881), І.Франка “Могила Тарасова” (1884), І.Нечуя-Левицького “В концерті” (1886), М.Коцюбинського “Шевченкова могила” (1890), П.Мирного “Пригода з “Кобзарем” (1906), Лесі Українки “На роковини” (1911), Б.Лепкого "В Тарасові роковини"(1915). І часто шкодувала, що у ХІХ ст. драматурги обійшли увагою Шевченка. “Очевидно, - як гадає Л.Зелінська, - реалізувати самосвідомість поета, оживити образ ілюзією дії, сценічного буття непросто, коли поет став “зацілованою” (за словами В.Стефаника) іконою” [56, c.25].
Інша ситуація склалася в українській шевченкіані у ХХ ст., коли набуває нової якості й масштабу проза історико-біографічного жанру. Відомо, що витоки цього жанру сягають сивої давнини. Його зразки вже відомі старогрецькій літературі. Якщо в період середньовіччя біографічна література була представлена життями святих, то в епоху Реформації і Просвітництва персонажами життєписів ставали також представники культури, мистецтва і громадські діячі. Наприклад, книги Д.Вазарі "Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів" (1550), Д.Босуелла "Життя Самюеля Джонсона" (1791) тощо. Почасти ці традиції були продовжені у ХІХ ст., маю на увазі семитомну біографію Д.Локхарта "Життя Вальтера Скотта" (1836-1838), тритомник Д.Форстера "Життя Чарльза Діккенса" (1872-1874) тощо.
У період правління королеви Вікторії (1837-1901) на ниві цього жанру був виплеканий вікторіанський стиль, якому притаманна уславлювальна традиція. Від авторів біографії вимагалося дотримання, так би мовити, правил пристойності. Іронізуючи з цього приводу, Андре Моруа писав: "Особисте життя людини, її повсякденні заняття, її слабкості, її захоплення, її помилки належало обходити мовчанкою. В тих же випадках, коли пригоди були надто скандальними, слід було обмежуватися туманними натяками"[102, с.402].
За цих обставин хвиля ідеалізації героїв заполонила чимало так званих вікторіанських біографій. Проте на початку ХХ ст., коли ця королева зійшла зі сцени політичного життя, з’явилася критика омертвілих традицій вікторіанської біографії, намітився відхід від них у бік реалізму і критики "тихого абатства, де громадилися монументи в парадних одіяннях" (А.Моруа). Одним з перших англійських письменників, що намітив новітній підхід у створенні історико-біографічних творів, був Літтон Стречі, автор відомих життєписів "Знамениті вікторіанці" (1918) і "Королева Вікторія" (1921). Як влучно помітив Б.Мельничук [98], ці твори вперше були пройняті скептично-іронічним, нерідко саркастичним ставленням до поважних діячів вікторіанської епохи. У них нищівно зриваються з вельмож шати ідеалізації, в які їх запинали представники старої біографічної школи.
Для більш чіткого уявлення про побутуючі тоді різні тенденції в сфері історико-біографічного жанру скористаюся їхньою порівняльною характеристикою, яку дав Андре Моруа: "Прочитайте сторінку вікторіанської біографії, а потому сторінку з біографії Стречі. І ви тут же впевнитесь, що перед вами зовсім не схожі книги. Книга Тревельяна чи Локхарта, як би добре вона не була написана, передусім історичний документ, книга ж Стречі передусім твір мистецтва. Стречі вмів, дотримуючись історичної достовірності, одягти свій матеріал в ідеальну форму, і форма ця була для нього понад усе" [102, с.397].
Поява на початку ХХ ст. нових життєписних шкіл із достеменно новим баченням людини не обмежується лише ім’ям Літтона Стречі. В подібному ключі були написані романи Ірвінга Стоуна "Спрага життя" (про Ван Гога, 1934), "Моряк у сідлі" (про Джека Лондона, 1938), Андре Моруа "Лелея, або Життя Жорж Санд" (1952), "Олімпіо, або Життя Віктора Гюго" (1954), "Прометей, або Життя Бальзака" (1965) тощо.
Обґрунтування закономірностей зародження та розвитку історико-біографічного жанру нового типу, його специфіки знайшло вираження у вельми професійно глибоких працях Ірвінга Стоуна "Біографічна повість" (1966), Андре Моруа "Сучасна біографія" (1968). Спостереження цих класиків англійської й французької літератур заслуговують на спеціальну розмову. Але оскільки на цю тему принагідно вже йшла мова в моєму вступі до дисертації і згодом буде простежено відгомін думок цих майстрів слова в концепціях романів О.Іваненко "Тарасові шляхи" й "Марія", то зараз хочу вказати лише на головне у їхніх судженнях.
Якщо мати на увазі висловлювання А.Моруа, то для нього провідна риса сучасної біографії - це "сміливі пошуки істини" і "передусім правди". "Ми, - наголошує він, - не бажаємо, щоб біограф керувався упередженими ідеями; ми бажаємо, щоб він відштовхувався від зібраних ним фактів до узагальнених висновків" [102, с.400-401]. В той же час І.Стоун вважав, що "мета кращих творів цього жанру завжди благородна. Вона полягає в умінні за сухим нагромадженням фактів бачити реальність і розкрити для всіх справжнє бачення їх. Це означає більш сміливе і більш проникливе дослідження історичних даних в порівнянні з межами припущень істориків" [132, c.343].
Національна потреба обумовила і новий етап розвитку української шевченкіани. Маючи дотичність до світових обріїв цієї гілки літератури, її творці за складних суспільно-політичних умов тогочасної України активно здійснювали творчі пошуки в історико-біографічному жанрі. Як слушно зазначають дослідники, впродовж майже всього ХХ ст. мали місце дві основні тенденції при трансформуванні біографій видатних майстрів художнього слова, зокрема образу Т.Г.Шевченка. Наприклад, одні автори значною мірою заідеологізували образ Кобзаря, підганяли його до шаблонних догм соціалістичного реалізму, хоча це суперечило сутності натури поета. Скажімо, цим позначені п’єси С.Голованівського “Поетова доля”, В.Суходольського “Тарасова юність”, Ю.Костюка “Тарас Шевченко” тощо.
Але переважна більшість українських письменників, хоч тоді і залежала від класового принципу, створила значний масив життєписів про Шевченка, які в основних своїх тенденціях значно наближені до історичної правди. Частина таких творів відібрана упорядниками для доволі розлогого збірника “Т.Г.Шевченко в художній літературі” (1964). При цьому багато цих творів у різні роки побачили світ окремими виданнями. Як на мене, найбільший розголос отримала прозова шевченкіана Г.Хоткевича, С.Васильченка, О.Іваненко, О.Ільченка, З.Тулуб, Л.Смілянського, В.Шевчука, Н.Лівицької-Холодної і ін.
Характерно, що у концептуальному плані історико-біографічні твори згаданих письменників, попри різні задуми і художні виміри, мають чимало спільного. Скажімо, наявна близькість першої частини роману О.Іваненко “Тарасові шляхи” (1939) і першої частини задуманої тетралогії Г.Хоткевича “З сім’ї геніїв”, уривки якої були надруковані в журналі “Червоний шлях” (1930, 1931) [146]. Повністю ця частина надрукована лише 1966 року під заголовком “Тарас Шевченко”. Високо оцінюючи цей твір Г.Хоткевича, Н.Шумило підкреслила, що у ньому показано роль Кобзаря “у розвитку народного самоусвідомлення… Така постановка питання дала письменникові можливість розвинути ідею духовного та національного” [169]. Похвально, що подібне ідейне звучання властиве і роману О.Іваненко “Тарасові шляхи”. Сама письменниця свідчить: “У кінцевому результаті, як на мене, у романі постав образ національного героя-гуманіста, який возвеличив рідну Україну, вивів її на арену світової культури” [14].
Дослідники вже звернули увагу на те, що перша частина роману О.Іваненко “Тарасові шляхи” також частково близька до класичної повісті С.Васильченка “В бур’янах” (журнальна назва “Дитинство Т.Шевченка”(1938) [25]. У них навіть повторюються окремі епізоди про дитинство Тараса, почасти подібні ліричні інтонації. Гадаю, що тут більше дали про себе знати закони типології, спільний об’єкт художнього дослідження. Проте погоджуюсь з дослідниками в тому, що у своїй ранній шевченкіані тоді ще молода О.Іваненко поступалася С.Васильченку художнім і теоретичним досвідом, не уникла схематизму при зображенні персонажів. Згодом вона подолає цей недолік.
Деякі дослідники ставлять в один ряд першу частину роману О.Іваненко “Тарасові шляхи” (1939) і повість О.Ільченка “Серце жде” (1939, друга редакція “Петербурзька осінь”, 1941). Але ця близькість між ними дещо умовна, навіть з огляду на часову площину зображуваного. Якщо у першому із них йдеться про дитинство Тараса, то у другій - про його життя в Петербурзі після повернення із заслання. І все ж, зауважує О.Галич, оцінюючи повість О.Ільченка з позиції сьогодення, не можна не сказати і про окремі прорахунки письменника, а можливо, і про свідому данину культу Сталіна [28, c.138]. Хоч би як там не було, а в повісті практично відсутнє українське оточення Шевченка в Петербурзі. Подібного закиду не зробиш на адресу О.Іваненко, коли мати на увазі відповідну частину її завершеного роману “Тарасові шляхи”.
Для визначення місця роману О.Іваненко “Тарасові шляхи” у контексті історико-біографічної шевченкіани доцільно назвати ще й роман Л.Смілянського “Поетова молодість” (1960-1962). На думку І.Булашенко, “після С.Васильченка досі ще ніхто з такою переконливістю не розкрив внутрішнього світу Шевченка, як це здійснює Л.Смілянський”. Втім, належно оцінюючи вагомість цієї повісті, нема підстав її захвалювати. Якщо вже визначати після С.Васильченка відносно вершинний зразок нашої шевченкіани, то, мабуть, доцільно згадати твір О.Іваненко “Тарасові шляхи”. Адже він, як справедливо наголошує Б.Мельничук, є “першим (підкреслення моє - І.Б.) в світовій шевченкіані закінченим романом, що обійняв усе життя нашого національного пророка (другим став роман-есе Єжи Єнджеєвича “Українські ночі, або Родовід генія”) [98, c.258].
Але перш, ніж почати аналіз ідейно-естетичної організації роману “Тарасові шляхи”, слід розкрити в межах можливого грані його жанру. Заснований на засадах причинно-часової розповіді, він є найсучаснішим зразком історико-біографічного типу. Ввібравши в себе кращі риси українських та зарубіжних історико-біографічних творів життєписного жанру, роман О.Іваненко репрезентує їх в оновленому вигляді із більшою увагою до духовності історичної особи. Письменниця не лише відтворює історичні події та факти з життя Шевченка (це обов’язкова вимога даного жанру), а й за допомогою почасти художнього вимислу та особливо художнього домислу прагне показати їх у психологічному ракурсі, портретних характеристиках, різноманітних картинах, пейзажах і діалогах. Внаслідок цього твір “Тарасові шляхи”, зберігаючи подієву основу, частково переймає деякі ознаки умовно-асоціативної організації біографічного матеріалу. Серед них такі, як чергування монологів авторки та історичної особи, включення в ланцюжок подій ліричних вставок, ретроспекцій тощо.
В романі “Тарасові шляхи” дала про себе знати і така ознака історико-біографічного жанру, як наявність у ньому особистості самої авторки. Якщо у ранніх формах біографії письменник був непомітним, то вже в новому життєписі (і, звичайно, в “Тарасових шляхах”) він виступає коли не прямим персонажем, то принаймні видно його чіткий відбиток в осягненні історичної та художньої істини, у зображених образах та подіях. Погоджуюсь з А.Акимовою в тому, що “авторське забарвлення в біографії дуже важливе, але воно в жодному разі не повинне затемняти її об’єктивного змісту” [2, c.348]. З цього питання ще більш категорично виступає Я.Кумок: “Час зрозуміти, що біографія є творчим актом самого біографа” [89, c.28].
При з’ясуванні жанру життєпису "Тарасові шляхи" необхідно, як підкреслюють дослідники, виявити міру людинознавчої плоті героя. З цього питання існують різні точки зору. Так, І.Ходорківський вважає, що “у біографічних творах визначальними (підкреслення моє - І.Б.) є не стільки факти біографії, скільки творчість митця, його творча лабораторія, в якій розкривається психологія художнього мислення” [142, c.10]. У монографії Б.Мельничука “Випробування істиною” знаходимо посилання на протилежні думки, автори яких надають перевагу в художній біографії особистості героя. Зокрема, наводяться такі висловлення Б.Бурсова: “Писати біографію письменника - в першу чергу писати про те, якою він був людиною” [24, c.82].
Як на мене, ці протилежні думки дослідників мають полемічний характер. Адже в ідеалі справжній історико-біографічний твір про письменника мусить подати у неповторній єдності як особистість митця, так і таїни його творчої лабораторії. Принаймні цього прагнула О.Іваненко у романі “Тарасові шляхи”. У ньому зроблена серйозна заявка на всебічне розкриття особистості й специфіки творчості Шевченка. Впродовж усього роману письменниця розкриває різні грані характеру поета і нерідко показує муки його творчих пошуків. Про це детально мною мовилося у доповіді “Ідейно-естетична організація роману О.Іваненко “Тарасові шляхи”, прочитаної в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України на Всеукраїнській “Науково-теоретичній конференції молодих вчених” 15 червня 1999 року.
У процесі виникнення і розвитку історико-біографічний жанр ввібрав у себе наукову і художню сутність, що надало йому особливої колоритності. Скажімо, при створені життєписного твору автор покликаний поєднати в собі вдумливого дослідника та обдарованого майстра художнього слова. Один з корифеїв англійської історико-біографічної літератури І.Стоун зазначав: “Саме дослідницька частина роботи і надає сторінкам біографічної повісті переконливісті, а та, в свою чергу, дозволяє читачу відчути, що саме цей літературний плід має здорове ядро” [132, c.337].
Роман О.Іваненко “Тарасові шляхи” та її спогади “Мої Тарасові шляхи” свідчать, що письменниця сумлінно дотримувалася цієї вимоги історико-біографічного жанру, провела ґрунтовну дослідницьку роботу під час написання твору. У високій оцінці такого її подвижництва вчені виявили одностайність. Якщо І.Ходорківський та М.Скорський розцінили дослідження письменниці як вагоме джерело твору, то Б.Мельничук вбачає в ньому ще й серйозну передумову осягнення історичної та естетичної істини. На його думку, “глибоке опанування всіма аспектами історичної правди, пов’язаної з постаттю митця, - найперша запорука досягнення і правди художньої ” [98, c.23].
Звідси, як на мене, є потреба бодай штрихами висвітлити історію написання роману “Тарасові шляхи”, різні форми проведення письменницею досліджень. Останнє здійснювалось за законами життєписного жанру і напружено. “Історико-біографічний, - свідчить О.Іваненко, - це найтрудомісткіший, найвідповідальніший жанр і якої праці вимагає! Тисячі сторінок треба перечитати в бібліотеках, стільки справ перегорнути в архівах, стільки міст треба самій подивитися, стільки місць відвідати” [62, c.4].
У статті “Мої Тарасові шляхи” О.Іваненко, розкриваючи зміст цієї нелегкої праці під час написання роману, виділяє ряд важливих моментів. Насамперед вона провела вивчення творчості Шевченка. Виявляється, ще з дитинства майбутня письменниця почала духовно збагачувати себе бентежною поезією Кобзаря і його незнищенною любов’ю до України. “Ім’я Тараса Шевченка, - свідчить О.Іваненко, - з перших кроків мого життя було мені відоме і близьке… Щороку в березні місяці в Шевченкові дні влаштовувались ранки та вечори… У залі портрет Шевченка, оздоблений вишитими рушникам, квітами. Ми всі в українських вбраннях, слухаємо, схвильовані і зворушені, доповідь про його життя, гірке і прекрасне, потім виступаємо самі, потім всі співають стоячи його “Заповіт” [62, c.21-22]. І в часи настання її зрілості цей процес поглиблювався та набирав масштабності. Одночасно з багатогранної спадщини Шевченка О.Іваненко вбирала в себе дух українського народу, його драматичну історію й національну самобутність.
Роман “Тарасові шляхи” має реальну основу. Його появі, як пише письменниця, передувало “доскональне, максимально можливе вивчення не лише життя основного героя, а й доби, оточення” [62, c.54]. Цього письменниця досягла внаслідок напруги сил і властивої їй кмітливості. На думку В.П’янова, про створення цього роману можна написати гостросюжетний твір, майже пригодницького характеру [120, c.19] . Вражає сама мета авторки - “по можливості побувати у всіх місцях, зв’язаних з Тарасом Шевченком” [62, c.26]. Тим більше, що на шляху її здійснення довелося подолати численні труднощі й пригоди.
Починала свої Тарасові шляхи з відвідання місця народження поета і закінчила могилою, де нині зберігається його прах. Побувала у Вільно (Вільнюсі), куди на певний час закинула доля юного Тараса. Вдалою була її подорож до Петербурга. Тут у Літньому саду ходила по місцях першої зустрічі Шевченка з художником І.Сошенком. Особливо її зворушило перебування в класах Академії мистецтв, де навчався і жив після заслання поет. Вона побувала і в Ермітажі. Трагічні шляхи Тараса повели Оксану Дмитрівну і по місцях, де поет відбував заслання…
Серйозними і захоплюючими були студії О.Іваненко над архівами, спогадами про Шевченка його сучасників і нащадків, численними працями літературознавців та художньою шевченкіаною. “Мені треба було, - вона пригадує, - перечитати першоджерела, самій погортати давні пожовклі аркуші, а не тільки познайомитися з тим, що надрукували літературознавці в своїх дослідженнях” [62, c.32]. Цей невтомний пошук сприяв відкриттю нею нового в характерах, взаєминах і побуті героїв та дав їй свіжий і динамічний заряд [17].
Дослідники вже звернули увагу на те, як перед написанням першої частини роману “Тарасові шляхи” О.Іваненко все “відклала і стала “чумакувати”. За порадою відомого вченого Павла Попова письменниця уважно простудіювала народні пісні і легенди про чумаків, про їхні побут і звичаї. Тонке музичне обдарування О.Іваненко сприяло тому, що вона не тільки проникливо засвоїла ноти з чумацькими піснями, а й "всі переграла на піаніно”. Так народився у романі, як підкреслює письменниця, “розділ про, можливо, єдиний світлий час юних років Тараса… один з найважливіших розділів книги і один з моїх найулюбленіших” [62, c.41].
Чим глибше О.Іваненко занурювалася в таїни архівів, щоденників і листів, тим більше виявляла фактів для правдивого і колоритного зображення Кобзаря та його оточення. Так, від уважного прочитання через лупу нерозбірливих рядків щоденника художника Аполлона Мокрицького, другом якого по Академії мистецтв був Шевченко, вона довідалась про приязні взаємини Тараса з його вчителем Карлом Брюлловим, про відвідини Пушкіним й Жуковським майстерні Брюллова. Але, як наголошує письменниця, “найдужче хвилюють сторінки, де йдеться про Тараса. Я переписую з щоденника записи розмови з Брюлловим. Його блискучі характеристики світових майстрів живопису після відвідин Ермітажу. Тепер я іншими очима погляну на них” [62, c.34].
О.Іваненко виявила розуміння того, що художня правда про Шевченка залежить передусім від ступеня опанування історичної правди про нього. Звідси її постійне прагнення проникнути в сутність великих і малих фактів. Так, вона здійснила подорож до Ташкента, щоб самій прочитати корабельний журнал Бутакова, під орудою якого Шевченко плавав по Аральському морю. Безумовно, це сприяло живому відображенню експедиції, наповнило оповідь про Шевченка правдоподібними деталями.
Особливий інтерес становлять пошуки письменницею обставин появи перших перекладів творів Кобзаря для ІІІ відділу. Її бентежило питання: “Хто саме зробила ці підрядники для Дубельта і Орлова? Багато варіантів, припущень виникало, і раптом це вилилося в образі збіднілого, доведеного до крайнього ступеня злиднів маленького чиновника, українця з походження, загубленого в петербурзьких нетрищах, якому за могорич дав перекласти пихатий, набундючений родич - службовець ІІІ відділу, наказуючи навіть не перекласти, а “переписать с малороссийского наречия” [62, c.37]. З цього факту в романі постала картина напруженої психологічної колізії.
Погоджуюся з І.Ходорківським у тому, що для створення правдивої художньої біографії Шевченка письменниця подолала складний процес вживання в свого героя, подолала колосальні історичні й біографічні пласти заради переплавлення їх в живі сторінки роману [142, c.42]. З чистим сумлінням О.Іваненко засвідчила: “… Я пройшла по всіх його шляхах, і от тепер він, хто став для мене таким близьким, кого я намагалась зрозуміти в усіх його людських стражданнях, немов знову вмирав, самотній, у своїй кімнаті-майстерні в Академії мистецтв. Я так плакала, коли писала ці сторінки” [62, c.46].
Одночасно з дослідженням джерел для роману "Тарасові шляхи" О.Іваненко принагідно висловила слушні думки про специфіку зображення персонажів у історико-біографічних творах. Відкидаючи “вигадування різних подій і фактів, яких не було в житті Тараса” [62, c.32], вона твердо відстоювала класичний принцип реалізму. “У моїй роботі, - свідчить письменниця, - для мене стали дороговказами слова Пушкіна: “Обременять вымышленными ужасами исторические характеры и немудрено и невеликодушно". Мені здається, що це особливо "невеликодушно" для такої постаті, як Шевченко, для його трагічного життя, сповненого несподіваних шляхів і подій" [62, c.32].
Доцільно також розглянути намір О.Іваненко у контексті сучасного розуміння вимог до авторів життєписних творів. У мене вже була нагода висловитися із цієї проблеми, рецензуючи ґрунтовну монографію Б.Мельничука "Випробування істиною" [19, c.85]. Погодився з цим вченим у тому, що правду в історико-біографічному творі варто було б кваліфікувати як правду життя видатної особистості в найтісніших зв’язках з середовищем, з якого вона вийшла та в якому діяла і з часом, на який припадає те життя.
Відомо, що Б.Мельничук високо оцінив досвід О.Іваненко в осяганні історичної правди, пославшись на її романи "Тарасові шляхи" і "Марія". Гадаю, варті пильної уваги й теоретичні орієнтири письменниці з цього питання. "Правди, тільки правди, - наголошувала О.Іваненко, - вимагав він - Пушкін - від книги. "Историческая правда есть настоящая поэзия, заключающаяся в самой жизни". Це було для мене одним з основних правил в роботі над "Тарасовими шляхами", і над історичними оповіданнями" [62, c.54].
Втім, від бажання до його здійснення - велика дистанція. На шляху до художньої істини О.Іваненко мала значні знахідки і певні втрати. Та про це буде окрема мова при аналізі роману "Тарасові шляхи". Тут доцільним уявляється звернути увагу на те, що сам процес перетворення фактів на естетичну композицію, на думку вчених, невіддільний від таких понять, як художній вимисел і художній домисел. На жаль, до цього часу існує різнобій при визначенні даного поняття. Так, А.Гулига однозначно заявляє: "Біографії не потрібен вимисел" [33, c.190]. Протилежну думку висловив І.Мотяшов: "Правда твору мистецтва, художня правда виникає лише як взаємодія життєвих факторів і художнього вимислу, як наслідок їх злиття" [104, c.10].
З цього питання, як на мене, найбільш виважену й реальну позицію обіймає Б.Мельничук. У вже згаданій монографії він обґрунтовано доводить: вимисел і домисел завжди притаманні історичним та історико-біографічним творам, показує їх рівну естетичну функцію. Вони обидва невіддільні від уявлення, фантазування, але міра їх у тих і тих творах не є однаковою: в першому маємо справу з повним вигадуванням, коли письменник за допомогою вимислу передає життєві й історичні закономірності, організує їх у художню композицію та моделює образи-персонажі; у другому - він користується домислом при зображенні пейзажних картин, портретів героїв, діалогів тощо.
Водночас, - зазначає вчений, - міра художнього вимислу й домислу значно зростає в історико-біографічному романі, повісті, драмі, поемі. Переважно обидва ці засоби ґрунтуються тут на документальній основі, але інколи можуть їх не мати. У творах такого жанру загальновідомі особи оточуються вигаданими людьми, робляться певні хронологічні зміщення. Як правило, це має місце в п’єсах, де потрібна максимальна концентрація дії, а в поетичних рамках подекуди опускається чимало невідповідних їхньому ладові біографічних фактів і деталей.
Вельми важливо, що у своїх теоретико-публіцистичних виступах О.Іваненко теж (принаймні тричі!) торкається подібного питання. В основному, гадаю, її роздуми на дану тему і нині мають певне теоретичне і практичне значення. Правда, для творів історико-біографічного жанру вона надає перевагу художньому домислу. "Домисел, - міркує О.Іваненко, - я переконана, мусить бути лише вірогідним тлом для виявлення характерів, для відтворення доби, основних речей і проблем того часу, про який пишу. Але як важко іноді в хвилях бездонного океану матеріалів знайти “правду” !" [62, c.54-55].
Справді, О.Іваненко довелося попередньо здійснити комплекс засобів для вираження художньої правди в романі "Тарасові шляхи". Вона засвоїла кращі світові зразки життєписних творів і шевченкіану своїх попередників, певною мірою проникла у таїни класичного реалізму, історико-біографічного жанру та міру в ньому художнього вимислу і художнього домислу. Визнано її сумління на ниві збирання і відбору історичних джерел для роману. Помітне активне вживання письменниці у дивовижний світ свого героя. За цих обставин впродовж понад двадцяти років вона створювала роман "Тарасові шляхи", який зайняв чільне місце в бурхливому потоці світової та вітчизняної шевченкіани. Про його ідейно-естетичну організацію мова піде в наступному підрозділі.

Підрозділ 2.2. Роман "Тарасові шляхи" як естетична композиція

Появі роману "Тарасові шляхи" передувало не тільки вивчення його джерел, а й одночасне поетапне їх осмислення спочатку у малих і середніх життєписних формах. Причому прямим поштовхом для появи задуму і його художнього вираження було відзначення 125-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка. Як пригадує письменниця, спочатку про малого Тараса вона написала оповідання "Чорний шлях". Потім побачила світ її невелика повість для дітей "Тарасові шляхи" (1939).
У трьох наступних перевиданнях, 1947, 1951 і 1954 роки, цей твір доповнювався і поглиблювався. Поступово він переріс у великий життєписний роман "Тарасові шляхи" (1961), в якому художньо досліджується весь життєвий шлях Тараса Шевченка. Це було здійснення, із хвилюванням розповідає О.Іваненко, її "власного замовлення душі і серця… жаданням всіх моїх юних читачів. А за двадцять років праці з невеличкого оповідання виріс роман на 58 аркушів" [62, c.24].
Конфлікт роману "Тарасові шляхи" будується на зіткненні виразника дум народних Тараса Шевченка і його однодумців з жорстокою системою царської влади та її прислужниками 40-60-х років ХІХ ст. Тому магістральним стержнем розвитку сюжету є поглиблення і розширення суспільного і морального конфлікту, випробування фізичних і духовних сил Шевченка. Одночасно в романі простежуються погляди поета і його прихильників з таких актуальних питань, як доля поневоленої України, людська честь, національна гідність і патріотизм. Характерно, що розкриттю цього підпорядкований масив образотворчих засобів, розповіді авторки, провідного героя і другорядних персонажів.
Художня структура роману "Тарасові шляхи" заснована на принципі причинно-часової послідовності викладу історичних подій і життєвого шляху Шевченка. У відповідності до цього твір складається з п’яти розділів. В свою чергу в кожному із них по-різному будується внутрішня композиція. Це обумовлюється постійною зміною руху сюжету, епічних і ліричних потоків та простору й часу, в межах яких відбуваються події й діють персонажі, зокрема Шевченко. Так, у першому розділі "Сирота в свитині" письменниця дещо обмежує себе часовим простором. Вона оповідає головним чином про гірке дитинство Тараса, пробудження у нього національного почуття, потягу до знань і малярства.
У другому розділі "Художник" (1830-1840) простежується формування професійної й моральної особистості Шевченка. У центр уваги ставляться такі важливі факти, як перебування Тараса у Вільно в маляра Яна Рустема та взаємини з юною Дзюнею Гусиковською (насправді Гусаковською - І.Б.), праця у петербурзького цехового майстра Ширяєва, викуп із кріпацтва, навчання в Академії мистецтв і видання "Кобзаря". Одночасно відбувається входження Шевченка у духовний світ таких діячів культури і літератури, як К.Брюллов, О.Веніціанов, М.Вієльгороський, В.Жуковський, В.Григорович, І.Сошенко, Є.Гребінка, С.Гулак-Артемовський і ін.
Третій розділ "На розпуттях велелюдних" (1843-1847) показує новий етап у житті і творчості Шевченка. Залучаються факти про перебування поета в Україні, її містах і селах. Відтворюються мотиви появи знаменитих поезій "трьох літ" та поеми "Єретик", "Кавказ", "Сон". Обумовлюються загострення у поета соціального й національного почуття, прихильного ставлення до Кирило-Мефодіївського братства. Дається тлумачення свого бачення взаємин Шевченка з Кулішем, Костомаровим, Гулаком, Щепкіним, Капністом, Рєпніною, Козачковським і ін. Слідчі матеріали ІІІ відділу композиційно сприяють не лише засудженню жорстокості й підступності царських сатрапів, а й перевірці фізичних і моральних випробувань кириломефодіївців.
У четвертому розділі "Подай же руку" факти розміщуються у тій же послідовності, яка хронологічно відповідає перебуванню Шевченка на засланні. Саме тут він зазнав найбільших фізичних і духовних мук. Одночасно композиційно узгоджується включення в сюжетну структуру опису експедиції на Аральське море, співчутливе ставлення до Шевченка з боку капітана Бутакова, штурмана Макшеєва, фельдшера Істоміна. Відповідає історичній істині розповідь про взаємини поета із засланцями О.Плещеєвим, Б.Залєським, З.Сєраковським, Т.Вернером і ін. Логічним є заключний сегмент про повернення Шевченка із заслання, перебування його в Нижньому Новгороді і хвилюючі зустрічі з М.Щепкіним, друзями.
П’ятий розділ "На сторожі - слово" має свій відносно обмежений композиційний простір (1858-1861). Але він вельми насичений подіями і фактами із завершального подвижництва Шевченка. Головні такі з них, як зустріч з друзями в Москві, переїзд до Петербурга, мистецька і літературна творчість, зв’язки з журналами "Современник" і "Основа", знайомство з негритянським трагіком Олдріджем та приязні стосунки з Ф.Толстим, М.Стасовим, М.Щепкіним, М.Чернишевським, П.Кулішем, М.Костомаровим, Марком Вовчком і ін. Подорож в Україну і передчасна смерть в Петербурзі.
Навіть із стислої передачі змісту композиційної структури розділів роману видно, що О.Іваненко не дозволяє собі, підкреслює І.Булашенко, найменших відступів від історичної правди. Щедре насичення твору багатим біографічним матеріалом сягає аж до наведення текстів документів, рецензій, листів. Але там, де вступає в права авторський домисел, письменниця прагне максимально вмотивувати історичну вірогідність змальованого [23, c.114]. Як на мене, вона в основному досягає перетворення фактів в естетичну композицію.
Варто говорити і про окремі композиційно-стильові недоліки роману. Скажімо, у четвертому і п’ятому розділах часом уповільнюється напруга сюжету, нерідко без потреби домінують публіцистичні інтонації в епічній оповіді. Наприклад : “Допити тривали ціле літо, осінь і вже стояла люта зима. Сотні аркушів паперу були списано протоколами допитів, записками, які писали підсудні в камерах” ( “Подай же руку” ). Така своєрідна інформація послабляє емоційну силу твору.
Роман "Тарасові шляхи" - панорамний твір із багатоплановим художнім відображенням життя і творчості поета. Важливо, що у творі концепція героя має виразно український національний характер, підказана відомим свідченням Шевченка: "…Історія мого життя складає історію моєї батьківщини". Даючи мені інтерв’ю, письменниця особливо на це звернула увагу :"Коли я задумала писати роман "Тарасові шляхи", то одразу вирішила, що треба з самого початку, з перших розділів, з дитинства Тараса показати його любов до всієї України, до її Дніпра, до її степів, його знайомство з народом. Урешті-решт, у романі постав образ національного героя-гуманіста, який возвеличив свою рідну Україну, вивів її на арену світової культури. В даному випадку я навела один штрих з моєї творчої практики, який проливає світло на мою концепцію з національною основою" [14].
Правда, тут же О.Іваненко щиро визнає, що при новому прочитанні її роману "Тарасові шляхи" можуть виявитися й слабкі сторони або дискусійні моменти. І вона має рацію, бо в часи тоталітаризму їй, як і іншим письменникам, нав’язувалися вульгарно-соціологічні догми, зокрема й при трактуванні особи Т.Шевченка. Певні сліди цього помітні й у її творі, про що принагідно мовиться згодом. Та домінуючим у романі "Тарасові шляхи" є осягання істини і національної свідомості українського народу, виразником яких був великий Кобзар [18].
Насамперед естетичне освоєння особистості Шевченка починається з включення до роману фольклорно-етнографічного масиву, який формував у майбутнього поета і художника українську національну свідомість. Малий Тарас заслуховувався співами кобзарів, розповідями свого дідуся про козаків, гайдамаків і милувався рідною природою. Особливо емоційно письменниця передає враження малого Тараса про перше знайомство з Дніпром: "Стоїть Тарас захоплений, немов причарований, а Дніпро внизу шумів, старий Дніпро, найстаріший, він тисячу років вже тут тече, він все бачить і знає, старий козарлюга. Скільки пісень Тарас чув про Дніпро. Скільки казок і бувальщин старі розповідали про нього, та насправді Дніпро-Славута був і кращий і могутніший" [66, с.40].
Нерідко за допомогою домислу О.Іваненко вдало оживляє дійсні факти, дає психологічну мотивацію вчинку героя. Скажімо, в описі першого знайомства малого Тараса з поезією Григорія Сковороди випромінюється у нього не тільки почуття національної гордості за свого попередника, а й народження соціального протесту. Письменниця підкреслює, що він поспіхом списував "вірші мудреця народного українського - Сковороди. Переписав, заспівав їх сам собі Тарас. Такі жалісні вірші, що аж заплакав" [66, с.53]. Його охопив жаль за посаджену в клітку пташку, позбавлену волі летіти і співати. І раптом у нього народжується нове почуття: "Невже мені тут бути? - спитав сам себе Тарас. - Вік наймитом? Ні, я хочу так малювати, як лисянський дяк. Якби вмів я так малювати - нічого більше б і не хотів" [66, с.54].
Не важко помітити вміння О.Іваненко привернути увагу дітей, яким передусім і адресований роман, до тодішнього нелегкого душевного стану Тараса. Їй властива тепла й м’яка тональність оповіді та вдале порівняння умов пташки в клітці і Тараса в наймах, що психологічно готують читача до сприйняття поступового народження національного поета та художника. Письменниця показує, що за кріпаччини то був для нього складний шлях. Але життєві труднощі і моральне приниження не заважали йому співчутливо поставитися до польської молоді напередодні повстання, бо це узгоджувалося з його національною гідністю.
О.Іваненко вводить у роман спеціальний підрозділ під назвою майбутньої збірки Т.Шевченка. Вона проводить думку, що творець "Кобзаря" проникнутий національними ідеями. Постійними витоками його творчості є рідний край. "Ні на одну хвилинку, - підкреслює авторка, - не забуває він далеку Україну. Безмежні широкі степи. Прекрасна Україна в усій своїй задумливій красі. Білі хати понад ставами, понад річками. Але скільки горя, скільки сліз у цих хатах! [66, с.146-147].
О.Іваненко врахувала сенс назви книги поета. Коли питання про назву книжки поставив Шевченку його друг Вася Штернберг: "Шевченко замислився. Перед очима постала така картина: цвинтар, могилки. На могилці старий сліпий кобзар співає пісні, а люди слухають уважно, і, затамувавши подих, слухає мале білоголове хлоп’я: - Кобзар. Хай буде "Кобзар". Так, друже? А ти намалюєш його" [66, с.150].
Зі сторінок роману "Тарасові шляхи" вимальовується і така національна особливість поета, як підвищене почуття любові до історії України. Розкривається це у різних аспектах, але переважно у формі художнього осмислення нашої минувшини. Характерно, що О.Іваненко рекомендує своїм читачам передусім вірш "Іван Підкова" (1839). Сучасні вчені слушно вказують , що тут у двох словах - "І славу, і волю" - Шевченко розкрив поняття історизму всієї своєї поезії. Вони ідейно й образно перегукуються із першими рядками патріотичного вірша Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна і слава, і воля", який аж до 1876 року галицькі упорядники "Кобзаря" друкували як Шевченків поряд із "Заповітом" та іншими політичними поезіями. Отже, і галицький композитор з-над Сяну Михайло Вербицький , кладучи цей вірш Чубинського на музику, гадав, що він - Шевченків. Тому він одразу сприйнявся як національний гімн" [37].
О.Іваненко створює чимало яскравих епізодів щирих взаємин поета із земляками на грунті міцної національної основи, любові до рідного краю. Володіючи динамічним й емоційним діалогом, вона показує тривале й близьке знайомство Шевченка з переяславським лікарем Андрієм Йосиповичем Козачковським. Оскільки це проливає світло на зародження між ними щирого приятелювання, подаю невеликий уривок його опису в романі.
" - Дай Боже здравствувати, - перший привітався Шевченко. - Оце той самий Тарас, що ви хотіли з ним познайомитися.
Тарас? Тарас Шевченко? - здивовано мовив Козачковський і обома руками почав тиснути руки Тараса. - Так он ви який! Оце так гість!
Та це ж ви наш гість! Мовив Тарас. - З України.
Вони одразу розговорилися:
- Я читав "Ластівку", і мені шкода було , що так мало там ваших творів. Я звернув увагу на уривок з поеми "Гайдамаки". Що це за поема? Ви написали вже її?
Пишу, - коротко відповів Тарас" [66, с.161].
Згодом, перебуваючи у Переяслові, хворий Шевченко в квартирі лікаря Козачковського напише знаменитий "Заповіт". Свого друга згадає поет і на заслані, присвятить йому вірш "А.О. Козачковському" (1847). У тяжку годину для нього переяславський побратим був таким же любим й дорогим, як рідний край:
І благав би я о смерті…
Так ти, і Украйна,
І Дніпро крутоберегий,
І надія, брате,
Не даєте мені Бога
О смерті благати
[163, c.372]
При читанні роману "Тарасові шляхи" здається, що сама письменниця присутня в оповіді як дійова особа. І це розглядається як позитивне явище. Візьмімо для прикладу з її твору невелику новелу "Доня", в якій розповідається про обставини знайомства й взаємну приязнь між Тарасом Шевченком і Марко Вовчком. Дотримуючись вимог біографічного жанру, авторка вводить у художній текст достовірні факти та відомий вірш поета "Марку Вовчку", в якому адресатку названо "моя ти доне". При читанні цієї поетичної присвяти був присутній і відомий російський письменник І.С.Тургенєв. "Кого ви порадите читати, щоб швидше вивчити українську мову? - спитав тим часом Тургенєв. - Марка Вовчка! Він один володіє найкраще нашою мовою, - не задумуючись відповів Тарас" [67, с.331].
Із наведеного прикладу видно, що Шевченко не лише сприяв виходу Марка Вовчка на безмежні обшири національної літератури, а й пишався красою її української мови. Та авторка, ніби будучи учасником описаних подій, ще точніше, психологічно виваженіше показує чекання приїзду Марка Вовчка до Петербурга. Шанувальники її таланту підготували подарунок - золоту обручку, а Тарас ще й вірш "Сон" (1858), який тепер усі знають як "На панщині пшеницю жала". Знаменно, що письменниця робить акцент саме на цьому творі. Адже у ньому виражено ідеал поета, який прийняла до серця адресатка: "Маруся прочитала його і мовила крізь сльози Опанасові: "Такий подарунок пан Тарас надіслав мені, такий дорогоцінний дарунок, кращий за перли і золото" [67, с.325].
О.Іваненко порушила проблему, яка хвилює й сучасників. Йдеться про перебіг епох: висловлений у поезії "Сон" ідеал Шевченка ("Та на своїм веселім полі - Свою - таки пшеницю жнуть"), який тоді полонив і Марка Вовчка, перегукується і з нашим часом. На думку С.Злупка, саме у цій поезії Шевченко висловив погляд на українське соціально-економічне й духовне життя. Адже автор виступає захисником індивідуальної родинної власності [53].
В одному із записів у "Щоденнику" Шевченко називає українців "серцем нашої національності" [164, Т.5, c.17]. Заслуга О.Іваненко передусім і полягає у тому, що у її романі масштабно розкриваються ці віщі роздуми поета. Вона показує , як зі сторінок його творів оживає сплюндрована панами і принижена російськими шовіністами українська нація з її безправними трудівниками і чудовою мовою, вогненною історією боротьби проти колонізаторів і безмежною вірою в святу правду й волю. Саме такий ракурс осмислення шевченкіани сприяє вихованню у молоді національної самосвідомості.
Національні риси роману "Тарасові шляхи" проявляються і в системі його образів, їхньому специфічному колориті. Скажімо, коли брати до уваги образ Шевченка, то він поданий "з широким українським характером" (М.Драгоманов). У цьому І.Луценко простежує дії такої закономірності: якщо перед нами справжній герой, то "він покликаний мати високий душевний потенціал та у діях виражати національний дух народу" [95] . З не меншою силою національний дух роману "Тарасові шляхи" проявляється в системі його образів, їхньому самобутньому колориті. Про це мова нижче.
* *
*

Роман О.Іваненко "Тарасові шляхи" містить чимало яскравих образів, над якими вона старанно працювала впродовж усього його написання. Неможливо уявити повноцінний історико-біографічний твір з національною основою без живого оточення головного героя, навіть якщо акценти зроблені на глибинному показі внутрішнього світу персонажа, а основний драматизм лежить в площині роздумів та переживань. Та, враховуючи вікові особливості адресата роману, О.Іваненко не могла собі дозволити надати перевагу самозаглибленій оповіді. При цьому психологізм образів, особливо Шевченка, доволі чітко проглядається.
Створюючи роман "Тарасові шляхи", письменниця вже мала певний довід в підборі оточення головного персонажа. Тут важливо було зберегти розумний баланс, щоб образ поета не виглядав як острів, позбавлений живих зв’язків, що височить на недосяжній висоті, й водночас не був загублений в безлічі інших героїв.
Історизм образу підкреслюється його художнім втіленням, оскільки могутність естетичного осягнення матеріалу слугує вагомою передумовою наближення до реальної постаті митця. До того ж, як зазначає Я.Кумок, "на відміну від романіста він (автор історико-біографічного твору - І.Б.) створює не образ … а біографічну правду. …Це можна розуміти лише в плані психології творчості, в естетичному плані герої біографії - також образи" [89, c.28] .
В романі "Тарасові шляхи" проглядається саме динамічне впровадження основних рис поета. В іншому випадку ми мали б справу зі статичною фігурою, хай навіть і величною за своєю ідеєю. Та розвиток особистості Шевченка подається в певних ідейних та художніх рамках. Саме вони визначають найбільшу напругу роману, відтворюють необхідне тло й додають подіям гостроти чи монументальності.
Дія роману "Тарасові шляхи" відбувається переважно за реальним часом. Образи ж постійно то спливають, то "зникають", поступаючись місцем більш актуальним. При цьому чітко проглядається їхня полярність, яка не завжди виправдана. Різниться й відношення об’єкт / суб’єкт дії - якщо в першій частині Шевченко піддається чи то позитивному, чи негативному впливу середовища, то згодом він сам починає формувати навколо себе відповідну атмосферу, виступати першопричиною багатьох подій. О.Іваненко особливо підкреслює вплив оточення художників на Шевченка, коли "у товаристві Сошенка, його друзів, у майстерні Брюллова він нарешті відчув себе людиною, молодою, повною сил і надій, жадоби до знань, до творчості" [66, с.121].
Оскільки образ Т.Шевченка об’єднує всі компоненти колізій, фабульні і позафабульні структури роману, доцільно його аналізувати за ходом розвитку дії в контексті з іншими персонажами. Характерно, що образ Кобзаря не розходиться зі своїм історичним прототипом. Особистість Шевченка привертає до себе увагу вже з перших років свого життя, яскраво зображених на сторінках роману. Саме сплетіння історично достовірних фактів, що збереглися у свідченнях сучасників та спогадах самого Кобзаря, із художньою реконструкцією подій дало авторці змогу максимально наблизити до нас дитячі та юнацькі враження Шевченка. При пошуках правильного ракурсу О.Іваненко зупинилася на допитливості хлопчика, якого вже змалку чекали великі випробування. Маленький Тарас в неї - мандрівник і мрійник: "він любить отак - заховатись десь у бур’яні чи в калині, дивитися на небо і мріяти, мріяти…" [66, с.6].
Характерні й перші подорожі Шевченка навколо свого села. То він шукає стовпи, що підпирають небо, то прибився до чумацької валки, то просто собі тиняється, всмоктуючи аромати природи. Романтика чарівної природи часом уривається контрастними враженнями від соціального жаху кріпацтва. Так, при описі вечері родини Шевченків вкраплено сцену прощання коваля з селом. На жваве запитання Тарасика, куди іде його друг коваль, батько відповідає: "Продав його пан…на хорта виміняв" [66, с.9]. Письменниця свідомо вибудовує чіткі контрасти, аби привернути увагу юних читачів до тогочасного соціального становища.
Доля українського селянства позначена особливим трагізмом в історії. Та завжди на селі є люди, які уособлюють собою дух народу, які слугують мостом з минулого в майбутнє. В романі "Тарасові шляхи" таким образом слугує дід Тараса. "Дід, як древній дуб, - кремезний та міцний" [66, с.10]. Тут ідеться не тільки про фізичну силу, але й про силу духу, про моральну та ідейну непохитність. Уособлюючи народну мудрість і пам’ять, дід передає маленькому Тарасу знання про героїчне минуле рідної землі. Характерно, що роман починається саме з розмови діда з Тарасом.
Розповіді діда про гайдамаків сповнені його власними переживаннями. Колоритні сцени війни з ляхами постійно пересипаються запитаннями малого Тарасика. Хоча тут і наявний певний контраст - якщо дід "…поринув у спогади… розказує про те минуле, чого ніколи не забуде" [66, с.11], то "замислений, мовчазний, весь під впливом дідових оповідань, входить у браму Тарас…" [66, с.13]. Підсилює тон оповіді й молитва діда "за внуків, за дітей своїх, за всю бідну, сплюндровану Україну…" Образ діда вдало доповнюється письменницею образом кобзаря, який заспівав на прохання людей думу про Залізняка.
Все це призводить до значних зрушень в душі Шевченка. О.Іваненко показує значення діда й кобзаря в становленні як поетичного таланту, так й ідейної бази майбутнього генія українського народу. "Та не спиться Тарасові. Такий сьогодні день, стільки довідався він од живих свідків страшної старовини - і, може, тоді й запало вперше в його душу зернятко бунтарства, непокірності лихій долі, зернятко любові до своєї нещасної батьківщини і її народу…" [66, с.15]. Письменниця наголошує на живому взаємозв’язку майбутнього поета з своїм народом. Тому, власне, згодом в його творах відбилася та промениста віра в краще майбутнє для своїх ошуканих співвітчизників.
У родині Шевченків хоч і бідність велика, але панували взаємопідтримка й злагода. П’ять братів та сестер мав Тарас. І особливо теплі стосунки в нього були із сестричкою Катрусею, яку він дуже любив. Коли всі вечеряли без Тараса, то від хвилювання не могла їсти тільки вона - "стоїть Катруся, його невтомна нянька, коло дверей і дивиться на перелаз" [66, с.9]. Особливо підкреслена любов Шевченка до сестри в розповіді про одруження Катрі. О.Іваненко ввела в роман сцени українського сватання й весілля, оздобила оповідь весільними піснями. Та за всім цим не губляться взаємини брата й сестри: "Так уже хотілося Тарасові чимось Катрусі прислужитися - сам він наламав калини і бруслини…" [66, с.24]. Пройнята високим почуттям й мовчазна сцена прощання: "…Тарас глянув на сестру…і стало йому сумно-сумно… Ніби Катруся сказала: "Як же ти без мене будеш, приблудо?" [66, с.25].
Образи батьків поета виведені письменницею через сприйняття малого Тараса. Штрихами зображена матір поета. Окремим підрозділом роману зображено лише її смерть. Ця подія, безумовно, зіграла свою роль в становленні поетичної натури Шевченка, виплекала в його свідомості образ сільської жінки, що в тяжких стражданнях виховує й пестить своїх діточок, які, одначе, приречені на життя в злиденних умовах. Шевченкову увагу до питання материнства О.Іваненко подає згодом і в біблійному ракурсі. Перебуваючи на засланні, Шевченко "не може загасити в собі жадоби творчості… Колись він хотів аналізувати серце матері по житію святої Марії - вічного образу материнської скорботи і відданості. Але малювати й писати йому заборонено" [67, с.148].
Більш широко в романі представлено батька поета. Письменниця вибрала виключно тужливу палітру для опису Григорія Шевченка - то він з розпачем розповідає про обмін паном коваля на собаку, то він "гірко усміхнувся" на пропозицію одружитися після смерті жінки. Перед нами постає образ простого трудівника, який заробляє собі на хліб чумакуванням. Саме чумакування виснажувало його, не надаючи суттєвого прибутку. Але водночас О.Іваненко вдало використовує розповідь про те, як батько бере з собою в подорож по сіль Тараса.
В підрозділі "Чумачка" компактно переповідається про життя чумаків, одним з яких, можливо, й судилося б стати поету. Шлях був складний, та "батько роботою не докучав, - повести напоїти волів, з погоничами на попасі доглянути… Та усе батько сам робив" [66, с.35]. Тарас жадібно вбирав красу української природи. Його непосидюча вдача привертала увагу всіх. Сам батько, спостерігаючи за сином, відзначає його особливість: "З Микитою не так було, - думав батько. - Той хлопець, як і кожен. А цього, бач - наче люблять всі, наче усім він рідний, хоч, як вітер, непосидючий" [66, с.35-36].
Паралельно із спостереженнями батька показане й доброзичливе ставлення до Тараса й інших чумаків - діда Юмена, Марка, Мусія Орла, кашовара Омеляна. Багато вражень отримав Шевченко і від зустрічі серед степу з кобзарем: "На могилі сидів старий високий худий кобзар. Вітер розвівав його сиву чуприну, сухі довгі темні пальці перебирали струни кобзи, а висохле тонке обличчя з сліпими очима було підведено вгору, до неба" [66, с.36]. Тарас так заслухався кобзарем, що навіть відстав трохи від валки. Зворушила Шевченка й розповідь втікача з солдатів Андрія, якого зла пані збиралася віддати в рекрути. Вона зруйнувала його особисте щастя - не дозволила одружитися з коханою Галею. Скривджений та марно звинувачений в спробі вбити пані, Андрій змушений тікати. Чумаки, ризикуючи наразитися на неприємності, погодилися прийняти його переночувати.
Враження від чумачки переросли в серці малого Тараса в хоч іще й наївні, але виразно соціальні узагальнення. Прислухаючись до молитви "Отче наш", яку читав дід Юмен, парубок міркує про справедливість:
"- Да будет воля твоя, - шамотів дід.
-Яка воля? Для всіх? - спитав хлопець батька. Та батько вже спав. Воля - для них, для Андрія, для степів… який великий, широкий, багатий світ. А от виходить - нема куди податися людині. [66, с.46]. Вже тоді в душі поета була велика спрага духовних відповідей, які містить в собі Божий план для людей.
Після подорожі до Києва занедужав та помирає батько Шевченка. Він обділяє дітей - хату Микиті, доням скриню матері, "Зупинився поглядом на Тарасові, вже з трудом сказав: "- Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба, він не буде абиякою людиною. Буде з нього або щось дуже добре, або велике ледащо…" [66, с.50]. Про цей факт згадує сам Шевченко, це не плід авторської уяви. Пророчі слова батька справдилися. Та Тарасу довелося довго йти до поставленої мети. Письменниця майстерно розмістила заповіт батька - він став етапним в подальшій розповіді, де Шевченко прагне вивчитися й вийти "в люди".
Ліризм першої частини роману, поряд з образами сестер Тараса, відбито й в образі Оксани. Тепло, по-дитячому безтурботно змальована ця дівчинка: "Оксаночка соромливо усміхалася й тримала щось у фартушку… Вони сідали й грали в різні ігри або Тарас розповідав страшні казки" [66, с.30]. Саме образ Оксаночки, його першого кохання, надихав Тараса малювати. "При Оксаночці він не міг журитися, і взагалі при ній усе ставало зовсім іншим…Все, що бачив, хотілося змалювати. І гаї, і тополі, і… Оксаночку" [66, с.57]. Та жорстока доля спіткала дівчину - Шевченко згодом дізнається, що вона була збезчещена москалем і повернулася "острижена, з дитиною, божевільна. Ото, було, бігає боса та кукує, як зозуля…Так і загинула" [66, с.198-199]. Шевченко проніс крізь все своє життя світлий, не сплюндрований спомин про Оксану, присвятив їй поему "Мар’яна-черниця". В передмові до неї поет звертається до Оксани:
Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!
І ти не згадаєш того сироту,
Що в сірій свитині, бувало, щасливий,
Як побачить диво - твою красоту.
Кого ти без мови, без слова навчила
Очима, душею, серцем розмовлять.
З ким ти усміхалась, плакала, журилась,
Кому ти любила Петруся співать.
І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!
А я досі плачу, і досі журюсь,
Виливаю сльози на мою Мар’яну,
На тебе дивлюся, за тебе молюсь
[162, c.25].

Та окрім позитивних образів у першій частині роману є й низка персонажів, які змальовані цілком негативно. При цьому зберігається орієнтація на головний образ Шевченка. Тут наявна закономірність - при ворожому ставленні до Тараса людина виводиться й загалом негативно. Особливо яскраво О.Іваненко подає в цьому відношенні образ мачухи Шевченка. З першої миті знайомства між Тарасом і мачухою виникло взаємне неприйняття: "Зиркнув Тарас на мачуху - відразу вкололи сердиті очі і обличчя без усмішки, непривітне" [66, с.27]. Письменниця дає не випадково такі портретні характеристики мачухи - вони є необхідною передумовою для формування в дітей уявлення про тяжкі поневіряння поета ще з дитинства, коли він не отримав так необхідної дитині материнської любові: "…та рідну мати ні купити, ні заслужити." Домівка стала для Шевченка пеклом.
Кульмінацією протистояння між Тарасом і мачухою став випадок із солдатом. Покриваючи своїх дітей, мачуха звинуватила Шевченка в зникненні грошей. І хоча згодом Степанко, так звали сина мачухи, визнав свою провину, весь тягар відповідальності ліг на плечі Тараса. Результатом знущань над Шевченком стало його примушене визнання. О.Іваненко подає жахливу картину приниження, після якої "напівмертвого хлопця кинули у комору" [66, с.31].
Тяга до навчання звела юного Тараса з вчителями-дяками. Та визначальною їхньою рисою було пияцтво, здирництво й постійне застосування фізичних методів виховання. Перший вчитель Шевченка "сліпий" Совгир не викликає гострого осуду у читачів. О.Іваненко подає його дещо комічно: "дякові з таким зростом, такою чуприною і таким голосом можна було довірити…і отару своїх нерозумних синів, а те, що він п’яниця, так хто із дяків не п’є?" [66, с.16]. Виявив Совгир й деяку прихильність до Тараса, коли хлопець показав добрі успіхи в навчанні.
Зовсім в іншому ракурсі дається дяк Богорський. Залишившись круглим сиротою, Тарас іде до нього в помічники. Цинічно заявляючи: "…Господь бачить, яке благоє діло я сотворив. Лишаю сироту коло себе…", "дяк нещадно експлуатує хлопця, по-звірячому з ним поводиться. Останньою краплиною, що змусила Тараса покинути ненависного дяка, була крадіжка у Шевченка ременя. Дяк продав шкіру і пропив, не переймаючись тим, що хлопець залишається майже роззутим. Сам Шевченко так відзивається про Богорського: "Этот первый деспот, на которого я наткнулся в моей жизни, поселил во мне на всю жизнь глубокое отвращение и презрение ко всякому насилию одного человека над другим" [160, c.36].
О.Іваненко розвиває дії роману з метою показати бажання Шевченка вчитися. Саме нестримний потяг до навчання становив рушійну силу мандрівок Тараса. Високе прагнення наражалося на жахливу дійсність. Та незважаючи на всі випробування, він не втрачає живого сприйняття природи, яка часто в нього асоціюється з людьми: "Ніби в білих чистих сорочках, виглядають хати з густих садів на горі, під горою старий дуб, немов козак вийшов погуляти. Там тополі гнуться, розмовляючи з вітром" [66, с.56]. Поетичність образів природи складає вагому частку світосприйняття Шевченка, дає можливість читачу відстежити становлення в душі майбутнього поета основ його глибоко національних поезій.
Поневіряння Шевченка не скінчилися на прикрих випадках із дяками. Прийшовши в панську маєтність за дозволом вчитися малюванню, він отримує наказ іти працювати на кухню. Тараса очікувала перспектива стати панським козачком. Письменниця детально подає вирішальну розмову Шевченка з управителем, якого змальовує підступним хижаком: "…товстенький, гладенький чоловічок, той самий, що забирав колись дівчат на гулянку…" [66, с.58]. Ницість панського економа виявляється й під час його розмови з Тарасом:
А батьки в тебе є ?
Ні, померли, сам я.
Ну воно й краще.
Та ні… - похитав головою Тарас, - де там уже краще - як горох при дорозі, хто не йде, той і скубне. От як я вивчуся на маляра…[66, с.58].
Письменниця підводить ніби цією розмовою риску під дитячим періодом життя Шевченка. Далі йдеться про службу Шевченка козачком у пана Енгельгардта. Штрихами змальовано образ самого пана: "…любив добре поїсти - це одразу було помітно, як тільки гляне на його налиті щоки і товсті, ніби завжди масні, губи " [66, с.60]. Ставлення пана до Тараса сповнене байдужості та презирства. Коли "з нудьги козачок починає під ніс наспівувати стару рідну пісню…", то чує різке звернення до нього Енгельгардта: "Ти що там розспівався, бидло!.. Ану помовч!" [66, с.59]. Цією сценою О.Іваненко підкреслює як брутальність пана, так і важке підневільне становище Шевченка.
В лещатах нудної роботи Тарас, який не міг терпіти бездіяльності, знаходив розраду в малюванні. Захопившись перемальовуванням знаменитого генерала Платова, Шевченко не помітив повернення пана. Лютий Енгельгардт спочатку сам побив Тараса, а потім наказав на ранок висікти його на стайні: "… надовго смуги від різок кучера Сидорка залишилися у нього на спині" [66, с.62]. Та ще більше боліли душевні рани - "…Тарас не кричав, хоч били його до крові. Тільки сльози, як горох, котилися по обличчю, і більше від несправедливості, від знущання, а не від пекучого болю" [66, с.62].
Заключним епізодом першої частини роману виступає розповідь про зустріч пана з приятелями, результатом якої стало направлення Шевченка в науку до художника Яна Рустема. О.Іваненко мотивує рішення Енгельгардта не його доброчинністю, а честолюбним бажанням мати власного художника. До того ж це рішення приймається на тлі жорстокого покарання Шевченка за надуману провину. Подібний перехід письменниця робить свідомо, аби в читачів не склалося хибного уявлення про справжні наміри пана. Хоча в історичній перспективі ця подія мала вирішальну вагу в долі поета.
У показі становлення особистості Шевченка О.Іваненко наближається за своєю концепцією до О.Кониського, який робить розлоге узагальнення дитячих та юнацьких років Тараса: "Тепер, знаючи умови і обставини, за якими пройшло перших 15 років Шевченкового віку, не можна не дивоватися незвичайно міцній його природі. Ніщо не спроможне було вияловити йому серце, виснажити йому душу, заморозити - сковати кригою егоїзму" [79, c.59].
Беручи до розгляду період життя Шевченка у Вільно, О.Іваненко намагається дати читачу уявлення про тогочасне суспільно-політичне середовище. І хоча політика слугує тлом для оповіді, вона має своє вираження в розмовах та думках юного Тараса. Основою ж оповіді є сприйняття Шевченком нових людей та міста. При цьому письменниця підкреслює пекуче бажання вчитися: "Він вчитиметься, попри все він вчитиметься" [66, с.66]. Серед несприятливого оточення поета зрідка пробиваються світлі промінчики тепла та радості. Чутлива душа Шевченка жадібна до всього прекрасного, він намагається осмислити тонкі грані мистецтва.
О.Іваненко показує період формування в Шевченка художніх смаків. Без цього було б важко збагнути, як з простого селянського хлопчика постав могутній геній українського народу. На цьому етапі дуже важливий був вплив художника, професора малювання Віленського університету Яна Рустема. Шевченко вперше дізнається від нього про існування цілого пласту світового мистецтва, про малюнки Рембранта та про силу краси й правди. Рустем не тільки навчив його накладати контури бюстів, але й певною мірою наклав естетичний контур в душі поета. Так, в розмові з учнями, яку чув Тарас, Рустем каже, що "вище за правду мистецтва нема нічого" [66, с.66]. До Шевченка вчитель малювання спрямовує свої слова про необхідність постійного вдосконалення: "…уже вчитимешся все життя дивитись і малювати" [66, с.66]. У своїй спробі художнього осмислення образу поета О.Іваненко приймає беззаперечно припущення про навчання Шевченка у Рустема. Однак, скажімо, інший авторитетний дослідник життя Кобзаря припускає, що "Шевченко ні у Рустема, ні у Лампі не вчився…" [148, c.40].
Сам Тарас зовнішньо стриманий: "мовчазний, слухняний, старанний учень". Та в його душі зріє пекучий талант митця. Промениста сила живого світосприйняття виявляється в юнака під час його пребування в костьолі св.Анни. Тут письменниця змальовує першу зустріч Шевченка з Дзюнею Гусиковською. Багато місця О.Іваненко відвела портретним характеристикам Тараса й Дзюні. Особливо промовиста в цьому відношенні сцена зустрічі їхніх поглядів: "Він (Шевченко - І.Б.) дивився на тонке, осяяне лице святої діви та якось ненароком глянув убік і вже не міг більше дивитися спокійно на небесну діву. Тут…стояла тоненька невисока дівчина…" [66, C.67]. Саме тут формується перше враження Гусиковської про Шевченка: "Зненацька темні променисті очі зустрілись із здивованим, захопленим поглядом …хлопця… І одежина на ньому була стара… Але стільки щирого захоплення було в цих сірих очах, у всьому обличчі, що дівчина глянула ще і ще" [66, с.67]. Користуючись різними прийомами, письменниці вдалося проникливо показати щире захоплення двох молодих сердець.
Подальші стосунки між Тарасом і Дзюнею відкрили для юнака нові грані життя: "Тарас відчув - там, за стінами панського будинку, за стінами його кріпацької неволі, вирує життя вільне, привабливе" [66, с.68]. Шевченко усвідомлює й спустошливу жахливість свого становища: "Вона вільна, весела дівчина, а я - безправний, обідраний кріпак" [66, с.69]. Та швачка ставилась прихильно до Тараса: "Оце її…і полонило - його очі, його сумні пісні, вся його душа, повна безмежної любові до неї" [66, с.69]. Ліризм оповіді уривається зростаючим напруженням напередодні польського повстання. О.Іваненко переводить сюжетну лінію в напрямку до поїздки в Петербург й образ дівчини губиться в останніх днях перебування Шевченка у Вільно. В описі ж переїзду Тараса з панським майном авторка ніби підсумовує гнітючі настрої кінця першого підрозділу: "Повзла похмура валка, і йому здавалося - так життя його повзе, його молодість, злиденна, знедолена, всіма принижена" [66, с.73].
Перебування Шевченка в Петербурзі наповнене великою кількістю подій та вражень. Для письменниці було важливо зосередити увагу на найголовнішому, що найбільш ємко доносить до нас етапи становлення особистості поета. О.Іваненко вводить в роман "Тарасові шляхи" образи у послідовності їх появи в житті Шевченка. Починає вона з перебування поета в майстерні Ширяєва. Енгельгардт уклав контракт з майстром на навчання Шевченка. При цьому письменниця наводить і текст самої угоди, що додає роману документальності. Сам Ширяєв подається типовим тогочасним цеховим майстром, що живе у вузькому колі своїх інтересів: "Високий, худорлявий… він дивиться на своїх підмайстрів та хлопчиків-учнів суворо, з-під насуплених брів…" [66, с.75]. Він не зміг оцінити талант юного Тараса: "Де ж ви, мрії про живописні роботи? Тарас із товаришами тре фарбу, носить цеберки з охрою та крейдою, довгі малярські пензлі" [66, с.76].
Та Шевченко не зраджував свого бажання вивчитись малювати. Сам себе він підбадьорює прислів’ям "Терпи, козаче, отаманом будеш". Це прагнення О.Іваненко підкреслює й описом самого поета: "…минає четвертий рік відтоді, як він працює в Ширяєва…Ні свята, ні радості. А сірі допитливі очі все з такою ж цікавістю дивляться на світ, а непокірний русявий чуб …додає ще більше впертості круглому, трохи кирпоносому обличчю" [66, с.80]. Єдиним вільним часом для занять живописом для Тараса залишалися білі петербурзькі ночі, коли він міг вільно змальовувати численні скульптурні пам’ятники міста.
Роблячи відступ від безпосереднього життя Шевченка, письменниця акцентує увагу на образі Карла Брюллова, якому довелося здійснити вагомий вплив на формування Шевченка як художника. О.Іваненко коротко згадує про дитячі роки художника, коли його батько, майстер декоративної різьби, доволі суворо привчав його до праці: "Поки маленький Карл не намалює загадану кількість людинок і конячок, батько не дозволяв давати йому снідати" [66, с.87]. Та основою оповіді про Брюллова стає опис урочистої вечері на його честь в Академії мистецтв. Саме розповідь про цей вечір покликана як ближче подати образ самого художника, дати читачу змогу відчути тогочасну атмосферу в культурному середовищі столиці імперії.
На вечері вперше введений в роман "Тарасові шляхи" образ Сошенка, що дає змогу логічно перейти безпосередньо до зустрічі його з Шевченком. Випадково зустрівши Шевченка в Літньому саду, "Сошенко відчув одразу якийсь зв’язок з цим обідраним малярським учнем, якусь відповідальність перед його щирим, глибоким поглядом" [66, с.98]. Значення запрошення Сошенком поета до себе О.Іваненко художньо поєднує з світанком, цим порівнянням досягає великої смислової ефективності: "З небувалим піднесенням, яке створюють лише справжні людські пориви душі і серця, йшов молодий художник додому. Займалася зоря" [66, с.98].
І справді, в житті Шевченка займалася нова зоря - зоря довгоочікуваної волі. В підрозділі "Змова друзів" письменниця намагається відтворити ті основні людські принципи, якими керувалися люди, що причетні до викупу Шевченка з кріпацтва. Саме тут подано галерею тогочасних російських корифеїв мистецтва. Так, "Олексій Гаврилович Веніціанов справді був людиною виключної доброти. Він ділився своїми знаннями, досвідом з кожним, хто тільки бажав цього" [66, с.101]. О.Іваненко подає не лише душевні, але й ідейні характеристики митця: "Перший з художників Олексій Гаврилович почав говорити про потребу національного живопису, нагадував про патріотичний обов’язок художника перед своєю батьківщиною" [66, с.101]. Це не загальні фрази. А концептуальні вкраплення, що слугують додатковим чинником в розумінні образу й самого Шевченка. Веніціанов погодився допомогти Шевченку здобути освіту: "Не треба кидати юнака, треба підтримати, треба підучити…" [66, с.104].
Спроби Сошенка покращити долю поета спочатку не передбачали повне його звільнення з кріпацтва. Але він домігся згоди Ширяєва на відвідування Тарасом уроків малювання. При цьому письменниця ще раз підкреслює вузькість поглядів Ширяєва: "Він учень, кріпак, хай знає своє місце! - обурився хазяїн. - Навіщо його балувати?" [66, с.107]. На противагу такому ставленню до долі Тараса подається щире й доброзичливе бажання Карла Брюллова допомогти поету. Вимальовуючи подібні контрасти, О.Іваненко показує загострену боротьбу за визволення Шевченка з кріпацтва, де стикаються не лише особистості, але передусім ідеї. Ще одним кроком до волі була згода Брюллова поговорити про художника-кріпака з графом Михайлом та Жуковським: "Він повинен бути вільним!-спалахнув Карл Великий. - Я сам візьмуся за цю справу, говоритиму з його паном" [66, с.110].
При цьому загальна картина суспільного життя в Росії сприяла й творчому поневоленню особистості. В сцені святкування тріумфального успіху опери Глінки "Життя за царя" ("Іван Сусанін") підсумком постає роздум авторки: "Нелегко було кожному з них творити за таких умов, але дружба зігрівала, допомагала зберегти віру…Кожному таланту треба було допомагати. Це було… правило…всіх, хто зібрався тут" [66, с.111]. Шляхетність намірів провідних митців Петербурга знайшла певне "розуміння" Енгельгардта: "Веніціанов теж одверто відповів панові, що вони хочуть викупити Тараса Шевченка, і спитав, яка буде ціна. "- Отак би прямо й сказали!-зареготав самовдоволено пан. - А то - філантропія. Гроші й більш нічого! Моя остання ціна дві тисячі п’ятсот карбованців" [66, с.125]. Подаючи подібне ставлення Енгельгардта, О.Іваненко вживає й доволі різкі судження про нього, які вкладає в уста Брюллова: "Це найбільша свиня в торжковських пантофлях" [66, с.124].
Ціна викупу Шевченка була досить високою, і Брюллов вирішив намалювати портрет Жуковського. Цей портрет планувалося продати на аукціоні-лотереї. При близькості довгоочікуваної волі письменниця не оминає увагою й внутрішній стан Шевченка: "Він близький до самогубства" [66, с.129]. Напруження передається усім, хто опікувався його долею. О.Іваненко зуміла згрупувати факти для об’ємного бачення подій, бо " в жодному жанрі проблема книжкового часу не стоїть так гостро, як в біографії" [89, c.26]. Саме це вміння дозволило їй компактно подати історію викупу Шевченка. Вона майже повністю наводить й текст "Откупной". Та сухість стилю документа уривається чуттєвою реакцією поета:
"- Воля! Воля!.. - ледве вимовив Тарас, побожно поцілував папір і заплакав" [66, с.136]. Починався новий етап в житті, що принесе йому й радість, й журбу.
Знову в оповіді роману "Тарасові шляхи" починає домінувати пекуче бажання Шевченка вчитися: "З усією енергією і молодим запалом взявся Тарас до роботи. Він почував стільки сили в собі, стільки бажання вчитися, наздоганяти пропущене в панських передпокоях, на ширяєвському горищі, на всіх поплутаних шляхах свого важкого життя" [66, с.136]. При цьому його не полонило нове для нього богемне життя, воно не затьмарило необхідності наполегливо працювати. Імпульсу в творчості додавало й те, що "…Тарас був ближчий до життя, ніж його вчителі" [66, с.138]. Життя поета наповнюється й вже зрілими судженнями про твори мистецтва. Значно піднялося й соціальне становище Шевченка, він почав отримувати заслужене визнання. Та письменниця постійно наголошує на внутрішній єдності Тараса з народом, навіть коли він спромігся сягнути вершин культурного "олімпу" Петербурга: "…з гори він побачив далеко більше, ніж усі його друзі, його вчителі, бо крім того чистого знання науки, мистецтва, літератури, що мали вони і передавали йому,-озброєний цим, він ще дужче розумів, ще яскравіше бачив страшні контрасти життя і не міг байдуже ставитися до цього" [66, с.145-146].
Своє бачення навколишнього світу Шевченко починає втілювати й в живе слово поезії. Саме поетичне обдарування дало йому змогу в подальшому стати справжнім виразником народних дум. Спершу ж його віршові спроби не знайшли розуміння навіть у найближчого тоді товариша - Сошенка:
"- Та одчепись ти зі своїми нікчемними віршами, - зневажливо каже Сошенко. - Чом ти справжнього діла не робиш?" [66, с.147]. Шевченко ж не міг не писати. О.Іваненко свідомо рясно цитує в романі твори письменника, бо "найяскравіше образ поета розкривається в його поезіях. І письменниця прагне проникнути в психологію творчості поета" [142, c.46]. Перші твори Шевченка були об’єднанні в збірку "Кобзар", що опублікована у 1840 році. Збірка мала значний розголос, її вихід сприяв й подальшому становленню ідейної платформи поета: "Тарас відчув ще більший, ще кревніший зв’язок з тими, для кого писав. І велику відповідальність перед ними. І відчув, що він "не одинокий", він "не сирота", він кобзар свого народу" [66, с.160].
У цьому зв’язку в романі "Тарасові шляхи" лише принагідно і стримано, але позитивно згадується ім’я В.Бєлінського. "Увагу Тараса, - пише авторка, - привернули його великі строгі очі й жовтуватий, хворобливий колір обличчя" [66, с.134]. Але антиісторичні догми радянських теоретиків позбавили О.Іваненко можливості сказати правду про В.Бєлінського, цього "лютого українофоба, шовініста й великою мірою невігласа, який бризкав отруйною слиною проти Шевченка і Куліша, всієї української літератури" [106].
Приязно подає письменниця образи друзів поета. Велику роль в ставленні до людей відіграє для Шевченка їхня любов до України. О.Іваненко наголошує на цьому при першій зустрічі Тараса з Василем Штернбергом: "Я закоханий в Україну! - казав Штернберг. - Я не міг одірватися від її м'яких ніжних краєвидів" [66, с.141]. Розуміння глибокого національного поетичного дару Кобзаря виявив Євген Гребінка: "Гребінка і його знайомі трохи не плакали, читаючи палкі, щирі рядки…для них було ясно, що Тарас насамперед - поет, поет, якого ще не було в Україні" [66, с.150]. Проникнуті взаєморозумінням зустрічі Шевченка з Панаєвим та Козачковським.
Ще більш розкривається внутрішнє національне підгрунтя особи Кобзаря під час його подорожі в Україну. Правда, О.Іваненко не вдалося уникнути при цьому негативного впливу "класового" мислення, коли маєтні представники українського панства подавалися доволі негативно. Майже не враховувався їхній дійсний внесок у розвиток тогочасної української культури. Подібне явище пояснюється й тим, що "будь-яка біографія пишеться з певних громадських позицій, будь-яка є відбитком свого часу та світогляду автора" . Так, під час відвідання Шевченком маєтку Галагана, останній "за столом змусив себе бути люб’язним і гостинним" [66, с.174]. Наявна в романі й негативна оцінка Григорія Тарновського, якого Брюллов називає "самозакоханим невігласом" [66, с.179]. Українофільство подається поверхово, його ідеї дискредитуються такими представниками панства, як Лукашевич, який послав кріпака Каленика у страшну завірюху до Шевченка із незначною запискою. Цей вчинок вніс ще більшу ясність в природу соціального пригнічення, при якій ідеї національного відродження втрачають правдивого звучання: "Тепер уже нічого малювати ілюзії з приводу лібералізму пана поміщика Лукашевича. Каленик-панський кріпак, пан що хоче, те й зробить. Хіба забув Тарас, як сам був кріпаком у пана Енгельгардта…" [66, с.285].
В іншому ракурсі подається Пантелеймон Куліш. Хоча постать Куліша за радянських часів часто трактувалася виключно з негативних позицій, О.Іваненко зуміла показати близькі його дружні стосунки з Шевченком при деякому розходженні в питаннях шляхів досягнення кращої долі для України. Суперечки між ними носили товариський характер: "Розмова не уривалася і тоді, коли вийшли вдвох прогулятися, і тільки на березі Дніпра обидва замовкли - надто вже було хороше навколо. Сіли на гірці, затягли вдвох пісню" [66, с.213]. Подібне ставлення й до Миколи Костомарова, який: "любив Тараса найдужче з усіх своїх приятелів. Ніхто б так не хвилювався за його першу лекцію перед університетським синклітом, як Тарас, - майже так, як він сам" [66, с.365].
О.Іваненко значне місце в третій частині роману приділяє й особистим переживанням Шевченка, Куліша та Костомарова. Перебуваючи в рідній Кирилівці, Тарас познайомився з Тодосею, яка до того ж нагадала йому Оксаночку. Симпатія в його серці переросла в справжнє почуття. Письменниця передає щирість їхніх стосунків: "Він пригорнув її до себе, ніжно поцілував чоло, ясні, великі очі" [66, с.338]. Та на заваді одруження стала відмова батьків Тодосі, з якою вона у важкій внутрішній боротьбі гірко погодилася. Важкою була розлука й для Шевченка: "Не судилося, значить. А так мріялося про своє людське щастя…" [66, с.340]. Лірично передано й історію кохання Костомарова та Аліни Крагельської, яке драматично увірвалося напередодні самого весілля. Окремим підрозділом подано весілля Куліша, який "…завжди мріяв, що весілля у нього відбудеться за старим українським звичаєм, що й дівич-вечір буде, і коровай…Панько Куліш з гордістю поглянув на гостей… От здивовані вони незвичним весіллям - сам Кобзар козаків українських у нього в бояринах і так вітає його дружину!" [66, с.400].
Цікаво, що В.Петров у творах "Аліна й Костомаров" (1929) і "Романи Куліша" (1930) [54] теж досліджує, як й О.Іваненко, інтимно-приватне життя згаданих письменників. Але, судячи з роману "Тарасові шляхи", його авторка фактично полемізує і дещо кепкує над своїм попередником. Вона не поділяє шаржовану манеру В.Петрова при розкритті зовнішнього і внутрішнього стану героїв. По-жіночому проникливо і психологічно вмотивовано письменниця показує, на відміну від В.Петрова, не лише драматичні колізії взаємин Аліни і Костомарова, а й чисті стосунки Шевченка з Варварою Рєпніною та Ганною Закревською…
У романі "Тарасові шляхи" представлено Кирило-Мефодіївське братство, в якому Шевченко брав безпосередню участь. Особливо емоційно подає вона читання Шевченком "Заповіту". Передаючи текст вірша, письменниця показує його надзвичайний вплив на слухачів: "…всі присунулися ближче, боячись пропустити хоч одне слово" [66, с.379]. Сам вірш став приводом для дискусії серед братчиків. "Проте на тому, що товариство потрібне, сходилися всі" [66, с.382]. У мене вже була нагода відзначити , що для Шевченка пріоритетною стала насамперед думка про звільнення України від національного гноблення та ліквідація самодержавно-кріпацької системи. Разом з учасниками Кирило-Мифодіівського братства, зокрема М.Костомаровим, П.Кулішем, М.Гулаком і О.Марковичем, він також поділяв погляди на спільний поступ слов’янських народів, на те, щоб "в кожній республіці була загальна рівність і свобода і ніяких відмінностей у свободі". На жаль, у романі "Тарасові шляхи" згадані братчики нерідко подаються на різних сторонах барикад. Скажімо, письменниця проголошує таку сентенцію: "…зовсім не по дорозі було Тарасові ні з Кулішем, ні з Костомаровим, ні з Білозерським" [66, с.467]. Тут дала про себе знати антинаукова теорія "двох культур", дотримуватися якої вимагав від письменниці соціалістичний реалізм.
Зрадою студента Петрова скінчилося існування товариства. Сам образ зрадника письменниця подає в сірих тонах, щоб підкреслити його мізерність і жалюгідність: "Непомітна сіренька постать студента Петрова нікого не цікавила, і нічим він себе не виявив…" [66, 378]. Сам заступник Орлова генерал-лейтенант Дубельт, даючи розпорядження про матеріальне заохочення зрадника, каже:
"- Тридцять серебреників! Я завжди пам’ятаю про тридцять серебреників. От і цей молодий чоловік хай одержує свої тридцять серебреників [66, с.470]. Це пряма аналогія з Іудою Іскаріотом, що зрадив за зазначену суму Ісуса Христа (Євангелія від Матвія 25:15). О.Іваненко вживає вислів "тридцять серебреників" тричі в одній репліці, чим особливо наголошує на ній.
Шевченко стійко переносить арешт, етап і допити: "З самого початку їхньої підневільної мандрівки дивився Тарас на свою вахту без страху і навіть без ненависті та люті" [66, с.418]. Перебуваючи у в’язниці, поет не перестає писати вірші: "А писав тут багато, і більшість віршів була не про каземат, не про неволю" [66, с.448]. Він часто згадував у віршах про красу рідної землі, про затишок рідної домівки: "Садок вишневий коло хати…". Ніщо не змогло зламати його бажання жити й творити.
Образи ж Орлова, Дубельта та Попова подані негативно - вони постають коліщатками страшної машини таємної поліції, яка об’єднує в собі відданість імперському режиму й ненависть до всього прогресивного. Виходячи з цього, Дубельт каже Шевченку: "Ви найгірший злочинець, і вам належить найжорстокіша кара" [66, с. 462]. Вироком для Шевченка стала солдатчина без права писати й малювати. Обрій майбутнього заслала муштра: "Ні, не наздогнати молодості! Від молодості мчали його швидкі коні, мчали під наглядом жандарма і фельд’єгеря, мчали день і ніч, ніч і день " [66, с. 477].
Початок четвертої частини твору О.Іваненко відводить постатям, що тільки побіжно дотичні до образу Кобзаря. Письменниця показує тогочасне життя Парижа, беручи для цього революційний ракурс: "Париж зараз - центр усього волелюбного, революційного. Там самі вулиці і площі овіяні спогадами Великої французької революції…" [67, с.9]. Знахідкою О.Іваненко було введення в роман постаті Адама Міцкевича, чий духовний та творчий зв’язок з Шевченком незаперечний. Багато місця надано опису подорожі Миколи Савича, який змушений був стати політичним емігрантом. Авторка намагалася створити соціально-історичне тло, яке "…важливе, але …в художній біографії не повинно виявлятися декларативно, хоча цього не завжди вдається уникнути" [46, c.106].
Сам же Шевченко перебуває на засланні, де переживає тяжку психологічну травму. "Чим страшна ніч? Спогадами, спогадами без краю" [67, с.24]. Барви рідної природи України оживають в багатостраждальній душі поета, допомагають йому зберегти внутрішню рівновагу: "Ні, без надії, оманної примари, жити не можна…" [67, с.27]. Розраду Тарас отримав з появою в нього в гостях Федора Лазаревського. Сама звістка про прибуття Шевченка викликала в Лазаревського надзвичайний стан: "Начальство ніколи не уявляло собі цього стриманого чемного чиновника, який завжди знав своє місце, в такому запалі" [67, с.30]. І в подальшому навколо Шевченка групувалися найкращі представники української, російської та польської інтелігенції.
Де б не був Тарас, він бачить спершу простих людей, що живуть своїми земними радощами й стражданнями: "І знову, як там, на степу, Тарас подумав про невідоме життя, яке буяє поряд в юртах, аулах; і що кожна людина ховає глибокі людські почуття і пристрасті в своєму серці" [67, с.43]. І де б далі не був Кобзар, він всюди знаходив паралелі з Україною, з долею її народу.
Навіть безкрайні казахські степи збуджували в його серці теплий спомин про Дніпро й велич природи. Саме лінія живого зв’язку творчості Шевченка з природою проходить в романі паралельно до соціальної лінії творчості. Плекаючи в середині себе творчу снагу, Тарас налаштовує своє світосприйняття на прекрасне всупереч важкості свого становища: "Тільки він почав знову малювати, як побачив іншими очима і береги степових річок, і піски пустині, і поодинокі дерева, і одноманітні чагарники саксаулу" [67, с.54]. Творчість для Шевченка була додатковим чинником, що допомагала йому вижити, породжувала в ньому пекуче бажання просуватися вперед.
Картини природи в романі нерідко почерпнуті з творів поета, дають можливість підсилити емоційну картину перебування Шевченка на засланні: "Очерет, наче п'яний, і без вітру гнувся понад берегом. Думав щось своє, осіннє. Нудьга і осінь оступали з усіх сторін" [67, с.75]. З наближенням же визволення Шевченка із солдатчини природа починає ніби підтримувати сподівання поета: "Наче нічого не було важливого в цих пісках, солончаках, голому камінні …але крок за кроком Тарасом опановувало почуття незнаної, незвіданої досі краси, і вся природа розкривалась, наче велична безстороння книга буття всесвіту…" [67, с.199]. Ще більш увиразнено проведена алегорія між звільненням Тараса з солдатчини та сходом сонця. В очікуванні звісток про полегшення своєї долі та отримавши обнадійливого листа від Зігмунда Сєраковського, Шевченко все ж розуміє, що "до сходу сонця було ще далеко. Тільки ледь сіріло на обрії, тільки з’явилися рідкі первозвісники жаданого сонця"[67, с.237].
Зростає й авторитет Шевченка, його ім’я стає гаслом для боротьби з пануючою ідеологією. Хоч можна вважати дещо штучним намагання О.Іваненко тісно прив’язати до особи Шевченка товариство Петрашевського. Ця спроба викликана насамперед бажанням подати образ Кобзаря в ідейному оточенні адептів корінних соціальних змін. Пафосно письменниця змальовує й усвідомлення Шевченком власної долі: "Він мусить виправдати віру, довір’я…всіх, хто читає його слова. Для них він повинен витримати, перенести все і повернутися і вести далі свою велику справу" [67, 157]. Та значимість поета подана не лише у величних, епохальних тонах. Він порядний передусім просто по-людяному. Це письменниця ілюструє ставленням до Шевченка казахів: "- Ата Тарас! - гукнув старий казах…Для них слово Тараса було завжди справедливим і вирішальним. Вони знали, що Тарас їх не обдурить" [67, с.240].
Повернення Шевченка із заслання письменниця розглядає як новий етап його діяльності. Перед нами постає не зломлена випробуваннями особистість, а "загартований боєць" [67, с.291]. Його внутрішня міць зростає, хоч здоров’я непоправно підірвано. Сформувалося протягом років заслання коло його друзів - люди, які усіляко йому допомагали, навіть інколи ризикуючи власним становищем. Це Бутаков, Макшеєв, польські товариші та ін. Негативно ж подані зрадники та царські сатрапи. Так, священик Петро Клімашев "був з тих, хто з однаковим усердям хрестив, ховав, проводжав на страту, був присутнім при екзекуціях. Рештки совісті і сорому були давно залиті горілкою. Про це свідчив сизий ніс і каламутний погляд" [67, с.173]. З цього авторка не робить антирелігійної сентенції, а показує аморальність й злочинність людей, які втратили почуття власної гідності та терпимість. Образ священика не всіма сприймається негативно. В своїх роздумах Шевченко засуджує провокаторів Петрова і Ісаєва, бо вони "жалюгідні людці…Навіть каторжники-злодії були для нього більше людьми, ніж ці іуди" [67, с.173].
Зміни в суспільному житті Російської імперії 60-х років ХІХ ст. показані в романі на тлі зростання уваги до національних, соціальних та економічних питань. Шевченко хоч і був вільним, але постійне стеження та утиски робили його життя сповненим прикрості: "почалася воля, як собака на прив’язі" [67, с.266]. Та більше його переймала доля рідних, що залишалися ще кріпаками. З рідною землею пов'язане й те, що Шевченку "хотілося здійснити свою мрію, виплекану по страшних шляхах, по чужих куренях, по казармах, - маленьку хатинку над рідним синім Дніпром" [67, с.334]. Поряд з питанням про оселю було й бажання особистого щастя. Не склалися стосунки з різних причин у Кобзаря ні з Катериною Піуновою, ні з Ликерою, образи яких, хоч і не дуже широко, введені письменницею в роман для більш повної картини життя поета після заслання.
Не залишилося поза увагою письменниці петербурзьке оточення Шевченка - як ніколи розширилися його зв’язки, зріс потенціал його творчої снаги: "І знайомі, і незнайомі хотіли побачити поета і художника Тараса Шевченкa. Одні - з щирої любові до нього, до його надзвичайної поезії, інші просто з любові до сенсації, новин, модного явища" [67, с.309]. У романі розкрито теплі взаємини між Шевченком та Айрою Олдріджем: "Айра затягнув тихенько негритянський псалом, потім народну пісню. Тарас зупинився їй-богу, вона нагадує стару українську… - "Ти думаєш, тільки у вас так? - кричить Тарас. - Я тобі теж проспіваю!" [67, с.323]. Живому спілкуванню між ними не заважало й те, що вони не розуміли мови один одного.
Серед письменників столиці імперії Шевченко зближується з Тургенєвим, який був про нього високої думки: "…Тургенєв, спостережливий, уважний, запам’ятав той вираз ласки і ніжності, ту безмежно добру, хорошу усмішку, з якою дивився Шевченко на Марка Вовчка" [67, с.349-350]. Особливі взаємини виникають між Марком Вовчком та Шевченком. О.Іваненко повністю наводить вірш, що присвячений авторці "Народних оповідань". Пізніше ці взаємини дістануть більш широкий опис в романі "Марія", де психологічно й історично точно письменниця змальовує колосальний вплив особи та творчості Кобзаря на становлення Марка Вовчка як письменниці.
В силу ідеологічного тогочасного тиску не знайшли в останній частині роману повного звучання образи Куліша та Костомарова. Вони звужуються подекуди до дріб'язкових чвар та постійних суперечок. Та, всупереч помилковим настановам викривленого бачення історії, О.Іваненко не писала плакатно негативно про Куліша та Костомарова - сучасне прочитання дає змогу розставити правильні акценти при розумінні їхніх образів. Складно подане й ставлення Шевченка до видання журналу "Основа". З одного боку, "…Тарас бачив, що це буде зовсім не "його" журнал" [67, с.345]. З іншого боку, О.Іваненко показує прихильність до нього Шевченка: Тарас думав - хай сперечаються, сваряться, а добре, що врешті журнал дозволено… "Основа" буде українським журналом, рідною мовою прилучатиме рідний український народ до загальної культури, прогресу і боротьби" [67, с.346].
Письменниця проводить лінію близькості Шевченка і російських демократичних сил, що почасти відповідає історичній правді. Наявні в романі "Тарасові шляхи" зустрічі поета з Миколою Чернишевським. Вислухавши вірш Кобзаря "Я не нездужаю, нівроку", де ясно звучить заклик до збройної боротьби за волю із царською системою, "Чернишевський мовчки потис йому руку…вони були сумні й серйозні того вечора. Це ж був не просто вірші. Це була зброя" [67, с.317]. У ретроспективному плані зустрічі Шевченка з Чернишевським введено в текст роману й під час останньої подорожі Тараса в Україну. Тут письменниця вдається, як на мене, до надмірного пафосу: "І так хотілось, щоб порозумілись з любим Герценом. Хоча правий був Чернишевський. Хай тільки Чернишевський розповість йому, що робиться на батьківщині, проти чого і проти кого треба скеровувати міцний, одностайний удар" [67, с.338].
Та основним напрямком діяльності Кобзаря залишається поезія. Як справедливо зазначає Юрій Шевельов, "…він (Шевченко -І.Б.) сягнув в останні роки життя й глибокої ощадності, цієї прозорої й непрозірної глибини, цієї властивості тисячократно дробити кожний промінь і в кожному його заломі й виблиску вбачати вияв мудрих і вічних законів життя…" [157, c.23] . Ніщо не змогло здолати в поетові свіжості думки й почуття, які знайшли свій вияв у його поезіях: "І однодумці його (Шевченка -І.Б.) раділи, що після десяти років казарми, муштри, поневірянь, блукань слово Кобзаря не змерхло, не знесилилось, а залунало ще гучніше, ще гостріше" [67, c.317].
Таким чином, у романі "Тарасові шляхи" подано велику галерею образів. Але, як справедливо зазначає О.Галич [28], на цьому різноликому тлі Тарас Шевченко постає як яскрава і багатогранна особистість: поет, художник, народний пророк і національний геній. У творі не завжди ці іпостасі незвичайного людського характеру гармонійно поєднанні. Та й досягти цього поки що не вдалося, певно, нікому. Тут потрібен талант і майстерність не менші, ніж у самого Кобзаря. Та правдою є те, що національно-визвольний дух, палке слово співця, його подвижництво і людську шляхетність О.Іваненко в цілому пощастило передати в романі "Тарасові шляхи".

* *
*
Характерно, що формуванню і образному вираженню біографічної правди в романі "Тарасові шляхи " були підпорядковані не лише його джерела, жанр, концепція і система образів, а й метод художнього мислення та стильове різноманіття. Вже принагідно було звернуто увагу на те, що О.Іваненко дотримувалася принципу класичного реалізму. Як вона писала, її полонила "правда, тільки правда" [62, c.54]. Ці її погляди й художня практика узгоджувалися із загальноприйнятими думками дослідників з даного питання. "Для письмеників-реалістів, - відзначав Д.Наливайко , - першочергове завдання полягає в тому, щоб пізнати життя й передати його в найбільшій повноті та істинності" [108, c.22].
Але зразу виникає питання, як забезпечується така "повнота та істинність" в історичному й історико-біографічному жанрах? Існують дві точки зору. Так, В.Дмитревський не вбачає в принципах пізнання життя різниці між романістами і біографами. Адже, мовляв, "секрет" майстра життєписних романів Андре Моруа полягає в тому, що "він підкорює свої біографічні твори тим же законам, яким підвладні історичні романи і повісті" [97, c.8].
Зовсім протилежної думки сам Андре Моруа, висловленої ним в статті "Я проти оргії відчаю" [103]: "Насамперед тому, - наголошує він, - що біографія справжня і тому читач у неї вірить, по-друге, тому, що біограф більшою мірою, ніж романіст, зобов’язаний передати всю складність людського характеру. Багато вчинків великих людей дивують і обурюють нас, але біограф не має права уникати їх: йому доведеться брати героя, яким його малюють документи і свідчення сучасників, і таке зображення виявляється доброю наукою людству" [30, c.395-396].
У цьому зв’язку є потреба дещо конкретизувати і розширити роздуми Андре Моруа про природу художньої біографії та її реалістичну основу. Як на мене, Я.Кумок, в основному, здійснив таку конкретизацію її у статті "Біографія і біограф". Він справедливо гадає, що проблема майстерності в пізнанні природи біографічного жанру вельми важлива. Адже і на біографа поширюються всі ті вимоги до мови і стилю, що й на письменника, який працює в будь-якому іншому жанрі.
Але існує різниця, підкреслює Я.Кумок, між художньою правдою роману історичного і правдою біографії. Романіст мимоволі завжди узагальнює. Біографу в описах не можна узагальнювати: він узагальнює в абстракціях. Те, про що сказав біограф, було насправді. Його герой -постать унікальна, хоч скільки б персонажів вивів романіст, всі вони - плід його уяви. Не те в біографії художній: тут сильний елемент "особистості неавторської". Адже герой насправді жив до автора і в книзі представлений своїм "особистим " матеріалом, щоденником, листами тощо. В біографії також обмежена міра вимислу та домислу [89, c.20-21].
Якщо мати на увазі роман "Тарасові шляхи", то йому теж властива правда біографії і відповідна естетична функція методу та стилю її розкриття в межах специфіки жанру. Але погоджуюся із дослідниками, що все ж "Тарасові шляхи" - не біографічна хроніка про Шевченка, а художній життєпис поета. Тому в творі діють закони відбору як документального матеріалу, так і художньої типізації в межах реалізму з елементами лірики та романтики. Саме виходячи з цього, письменниця зосереджує увагу на реалістичному відтворенні біографічної правди про Кобзаря. Та й стилістичні прийоми в романі є своєрідним переломленням реалістичного художнього методу, дотриманням історичного й біографічного часу.
Однією з особливостей стильової роману "Тарасові шляхи" є її поліваріантність. Авторка вправно використовує такі різні інтонації, як спокійна оповідь, захоплення, естетичний аналіз предметів мистецтва, філософські роздуми тощо. Так, у відповідності до законів історико- біографічного жанру письменниця дотримується в романі епічного стилю для передачі мовою художнього документа достеменності біографії Шевченка.
Але нерідко у творі зміна обставин та об’єкта зображення обумовлює введення в авторську епічну розповідь ліричного та романтичного потоків. На думку І.Ходорківського, така своєрідна тональність властива "особливо для перших трьох частин. Це відчувається і в характері зображення біографічних фактів і явищ життя, і в засобах мистецького виразу" [141, c.74].
Скажімо, через ліричні й патетичні інтонації письменниця передає почуття радості й творчого пафосу Шевченка після викупу його з кріпацтва "Це були, - наголошує авторка, - щасливі, світлі роки життя Тараса. … В творчому слові він відчував найбільшу свою міць" [66, с.145-146].
О.Іваненко вдається до іншого стилю, коли висвітлює співчуття до засланця-солдата Шевченка. Зокрема, майстерно передано напругу душевного стану поета, коли він долав каторжні шляхи. Тоді у нього "поволі зникають усі думки, всі жалі. Опановує одне почуття і бажання. Дійти до пагорка… Ні, він не витримає… Ні, він витримав. Він почув…і вони прийшли на знайомий до огиди плац Орської фортеці" [67, с.172].
Оскільки доля таланту Шевченка стала суттю й пафосом роману "Тарасові шляхи", то письменниця звертає належну увагу не лише на вірші і процес їх творення, а й на відповідне стилістичне їх вираження. О.Галич визнає, що авторці найбільше пощастило розкрити психологію творчості Шевченка при написанні ним поем "Тризна" і "Сон". Відомо, що перша з них присвячена Варварі Рєпніній. Письменниця емоційно передає душевно схвильоване читання Шевченком твору на прохання адресатки, інтонаційно виділяючи віщі рядки:
И сохранит полет орла
И сердце чистой голубицы -
Се человек!
[66, с.278]
Здається, мало хто із знаних нами прозаїків включив так щедро і різноманітно у твір народні пісні й твори Шевченка, як це зробила О.Іваненко в романі "Тарасові шляхи". Цим вона донесла до читача багатогранний зміст та особливу стилістичну емоційність твору. Приміром, передаючи настрій Шевченка під час його перебування в Літньому саду перед зустріччю з художником Сошенком, авторка відтворює спалах у поета національного почуття і творчої митті. У ту хвилину в його уяві "линуть широкі степи, зелені гаї і діброви, рідний Дніпро, то такий ласкавий, привітний у літні ясні дні, з тихими вербами, що схиляються над ним, то непокірний, ревучий і могутній" [66, с.97].
У деяких дослідників склалося враження, що в романі "Тарасові шляхи" ніби "досить лаконічними є й пейзажні зарисовки, які здебільшого створюються одним-двома реченнями" [91, c.104]. Насправді у цьому творі є стислі і розлогі пейзажні картини, навіть невеличка новела "У завірюху". Як цього вимагає жанр життєпису, у романі "Тарасові шляхи" пейзажне тло майже завжди супроводжує внутрішнє життя персонажів. Гадаю, що пейзажі О.Іваненко відзначаються високим психологічним, естетичним і стилістичним рівнем. Складається враження, що кращі її пейзажі перегукуються з картинами природи творів Шевченка. Та й виконують подібну естетичну функцію.
Як правило, у романі "Тарасові шляхи" пейзажі динамічні, що забезпечується відповідною стилістичною тональністю. Наприклад, у вже згаданій новелі "У завірюху" засобом пейзажу дається розгорнута мотивація обурення Шевченка аморальною і нелюдською поведінкою пана Платона Лукашевича. У страшну завірюху, коли добрий хазяїн і собаку на двір не випустить, цей самодур послав пішого кріпака з бездумним листом аж в Яготин. Це викликало у Тараса спалах гніву і "завірюху в його неспокійній душі" [66, с.287].
О.Іваненко постійно урізноманітнює й розширює стильову функцію пейзажу. Так, у неї картини осінньої природи прислуговують для показу уболівання Шевченка за обездолений український народ. У поета було сумно на серці, коли під час подорожі на селах він став свідком вимирання дітей і дорослих кріпаків: "Немов павутиння, осіння мряка застеляє світ перед очима. Понурими сиротами стоять маленькі сірі хрестики над могилами на убогому сільському кладовищі, що простяглися вздовж шляху, і бачить Тарас багато-багато свіжих могилок… Обшарпані хати за кладовищем виглядають ще сумнішими, ще жалюгіднішими під цим осіннім дощем, якому і кінця не видно, бо сірі, темні, невблаганні хмари геть закрили все небо" [66, с.340-341].
О.Іваненко вдається до пейзажу і для того, щоб показати захоплення героїв красою української природи, яка збуджує у них високі естетичні почуття. Саме такі почуття народились у Тараса і його друга лікаря Козачковського, коли вони на човні "перепливли на другий берег, зійшли на гору, і така чудова панорама відкрилася перед їхніми очима, що обидва замовкли. Дніпро, наче широка фіолетова стьожка, а за ним - наче з золота кований Переяславський собор" [66, с.331]. Іншими стилістичними інтонаціями О.Іваненко передає естетичний аналіз героєм творів мистецтва, його роздуми та узагальнення. Тонко й майстерно зображено сприйняття Шевченком в Ермітажі картин Рембрандта.
Роман "Тарасові шляхи" ґрунтується на реалістичних джерелах народного й літературного мовлення. Відомо, що історико-біографічний жанр вимагає дотримуватись достеменних документів при індивідуалізації мови історичних персонажів. Гадаю, що письменниці вдалося відтворити колорит їх лексики, стилю і мислення. Так, мова Шевченка узгоджується з мовою його творів і листів. Вона відтіняється і такою художньою деталлю, як звичка поета за різних обставин співати улюблену пісню "Ой, зійди, зійди, ти зіронька вечірняя…" У той же час з м’якою полтавською вимовою промовлялася літера "л" у співі Ганни Закревської, що чарувало Тараса.
Погоджуюся з дослідником П.Хропком, що "стильова своєрідність епічного твору, особливо великої форми виявляється також у майстерності поєднання оповіді з діалогом та полілогом" [149, c.184]. Якщо мати на увазі "Тарасові шляхи", то тут за допомогою діалогів письменниця індивідуалізує особливості персонажів, лексику та вдачу. Наприклад, коли художник Сошенко прийшов до цехового майстра Ширяєва просити за Тараса, між ними відбувся промовистий діалог, який проливає світло на зовсім різні типи людей і їхню мову. Так Сошенко сказав:
" - Я чув, у вас є прекрасний рисувальник…
- Непоганий, - промимрив він крізь зуби. - Та всіх їх треба в руках тримати.
Я б хотів, щоб ви дозволили йому інколи приходити до мене, - вів далі художник.
Він учень, кріпак, хай знає своє місце! - одрубав хазяїн. - Навіщо його балувати?" [66, с.107].
Діалоги в романі "Тарасові шляхи" також передають рух думок і почуттів головного героя, його розмов з іншими персонажами. У цьому зв’язку побудований на історичних фактах цікавий діалог Шевченка з Тургенєвим, що свідчить про благородство і скромність нашого поета:
" - Кого ви порадите читати, щоб швидше вивчити українську мову? - спитав тим часом Тургенєв.
- Марка Вовчка! Він один володіє найкраще нашою мовою, - не задумуючись швидко відповів Тарас.
Тургенєв здивувався його непідробній, великій скромності. Адже для всіх українців, Тургенєв знав, саме Шевченко був найвищим майстром слова" [67, с.331].
Дотримуючись законів реалістичного стилю, О.Іваненко через портрет майстерно виражає своє емоційне ставлення до зображених персонажів. Вражає колоритністю її опис задушевного знайомства під час бурі перед Уральськом двох поетів-засланців - Олексія Плещеєва та Тараса Шевченка. Перший з них "такий тендітний, хворобливий, з дитячим поглядом". Але "він написав справжній гімн молоді: "Вперед без страха и сомненья // На подвиг доблестный, друзья!"
Заочно Плещеєв і раніше знав про подвижництво Шевченка. Тепер його полонила велична й одночасно звичайна постать українського поета. Особливо захоплювали Тарасові "спокійні глибокі очі, уперте чоло, уперте підборіддя, трохи вилицювате обличчя. З ним не треба багато слів для знайомства. Він свій, рідний, старший друг. Батько Тарас. З ним можна про все говорити" [67, с.185].
При створенні літературного портрета Шевченка письменниця також звертається до публіцистичного мовленнєвого ладу. Тоді портрет набуває особливого соціально-психологічного характеру. Саме у такому плані через літературний портрет Шевченка передається його гнівний осуд царсько-кріпосницької системи, з яким він виступив на засіданні членів "Літературного фонду". "Перед очима у всіх стояла постать Тараса Шевченка - його насуплені брови, гнівні і сумні очі, він сам замкнений, ледве стримуючий себе - отаким його часто тепер бачили після повернення з України… Він стиснув кулаки і загрожував у напрямку Зимового палацу… Всі відчули - гнів його справедливий" [67, с.349].
Значну стилістичну роль у романі "Тарасові шляхи" виконують такі засоби образності, як різні типи фольклорних творів, насамперед пісні. За її допомогою передається тональність оповіді й національний колорит зображеного. Наприклад, опис весілля у сестри Тараса Катрусі, подружжя Кулішів, передача звичаїв кобзарів, чумаків, їх пісень. Та, очевидно, більш за все у романі приділяється увага змістовній та емоційній ролі української пісні в духовному житті Шевченка. Історично достеменно, що Тарас не тільки багато знав народних пісень, а й добре їх виконував. Цю його вдачу письменниця подає крупним планом. Так, Куліш, слухаючи спів Тараса, буквально вигукує: "Рідко можна почути такий чудовий голос!" [66, с.211]. Та головним було те, що з кожної його мелодії "виринала картина - то образ буйвітра, запорожця козака-нетяги, то пропийвола-чумака, то горопахи-кріпака, безталанного коханця" [67, с.152].
Емоційності й образності роману "Тарасові шляхи" надають і такі крилаті словесні засоби, як приказка, прислів’я, порівняння, метафори тощо. Чимало їх письменниця запозичує з фольклору, надаючи їм локального звучання. Відправляючи з волі пана на весілля дочку, мати із засторогою і хвилюванням про неї каже: "Панське кохання - гірке горювання" [66, с.23]. Традиційним прислів’ям "Терпи, козаче, отаманом будеш" доречно передано осудження героєм сваволі цехового майстра. Горювання вдови-кріпачки передано теж поширеним крилатим висловом - "У кожній хаті - свої злидні" [66, с.192].
Втім, у пошуках ємних емоційних художніх засобів О.Іваненко знаходить нові або моделює вже відомі. Скажімо, по-новому звучить її соціально-психологічне порівняння, яке народжується в уяві Шевченка про долю рідного краю: "Вся Україна - немов та безталанна вдова" [66, с.304]. З художнім смаком і смисловим ефектом вживаються метафори. За їх допомогою передані ніжні почуття Тараса до Ганни Закревської. Закоханому поету здавалося, що у неї очі "зоріли… які він не забував. Не забував!" [66, с.265].
Та, певно, найбільше психологічне навантаження несе метафора під пером О.Іваненко в епізоді голублення поетом-солдатом маленького сина коменданта. "…Він був зайнятий хлопчиком, лоскотав його своїми вусами, чучикав, підкидав. Хлопчик заливався сміхом, міцно стискував рученятами Тарасову шию, і від дотику цих маленьких слабких рученят у Тараса немов відтавало серце. Весь час здавалося - там навічно уламок крижинки. А он ні - наче весняне несміливе проміння торкнуло його, і він тане, тане…" [67, с.212].
Ця цитата засвідчила руку справжнього майстра. Метафорично передано спалах миттєвої радості у серці приниженого солдатчиною, але не зламаного духом Тараса. У нього, як у Прометея, від дотику дитячих рук знову оживало серце. Подібних творчих знахідок у романі багато.
Таким чином, у другому розділі "Ідейно-естетична та жанрова організація роману "Тарасові шляхи" прийшов до таких висновків. По-перше, у потоці життєписів про Шевченка вітчизняних і зарубіжних письменників ХІХ-ХХ ст. роман "Тарасові шляхи" займає чільне місце. Цей твір, на думку Б.Мельничука, є першим в світовій шевченкіані художнім дарунком про все життя Тараса. По-друге, будучи заснованим за законами причинно-часової розповіді, він є сучасним зразком такого жанру. По-третє, аналіз роботи О.Іваненко над історико-біографічними матеріалами для роману показав, що в її особі поєдналися вдумливий учений й обдарований майстер художнього слова. Внаслідок цього і була створена нею правдива художня біографія про Шевченка. По-четверте, продумана композиція і виважена національна основа твору та його концепція героя. Але в силу радянських обставин у романі не виправдана дещо тенденційна поляризація поглядів кириломефодіївських братчиків. По-п’яте, у романі вдало простежується формування образів Шевченка та його оточення, метод і стиль авторського живописання. По-шосте, сукупність висновків дає підставу розглядати роман "Тарасові шляхи" як вдалу естетичну композицію. По-сьоме, основні положення моєї оцінки роману "Тарасові шляхи" викладені у доповідях і статтях "Ідейно-естетична організація роману О.Іваненко "Тарасові шляхи" (Інститут літератури імені Тараса Шевченка) та "Історико-біографічний роман О.Іваненко "Тарасові шляхи", його жанр, джерело та контекст" (Київський університет імені Тараса Шевченка).

РОЗДІЛ 3

ІДЕЙНО-ХУДОЖНІ ТА ЖАНРОВІ ВИМІРИ ЖИТТЄПИСУ "МАРІЯ"

Підрозділ 3.1. Контекст роману "Марія", його жанр і джерела

У творчих пошуках О.Іваненко етапним став історико-біографічний роман "Марія", присвячений життю та літературній діяльності Марка Вовчка. Про ступінь його вершинності в життєписному жанрі певною мірою можна судити з того, яке місце він займає у контексті творів на подібну тему. До появи його Є.Брандіс адресував дітям кілька творів про Марка Вовчка: журнальний варіант літературно-популярного нарису "Страницы жизни Марко Вовчок" [8] ; на його матеріалі повість-дослідження "Марко Вовчок" (Москва, 1968) і через чотири роки - біографічна повість "Сила молодая" (Петербург, 1972) та згодом її переклад (1975). Власне, ця повість значною мірою ввібрала в себе фактичний матеріал з попередніх нарисів. Та, на відміну від них, вона має три розділи - "Марія Вілінська", "Марія Олександрівна" і "Марко Вовчок"; на закінчення - зустріч героїні з Тарасом Шевченком.
Проте повість Є.Брандіса "Сила молодая" цікава своїм жанром - романізованої біографії, де, за К.Куликовою , наведення самого документа або натяк на документальне джерело має вирішальне значення; адже художнє узагальнення факту концентрується не на прямих діях і прямій мові героїв, а в сучасному звучанні авторського коментування до них. Отже, тут, наголошує дослідниця, відсутній художній вимисел, хоча не виключається і художній домисел [88, c.9]. Взявши за сюжетну основу повісті "Сила молодая" реалію "мандрування" Марка Вовчка" по Україні, автор спирається на вірогідні численні документальні джерела провінційного життя того часу, підсумовує дослідження, яскраво розкриває значну частину життя письменниці. Коли мати на увазі й пізніші російськомовні життєписи про Марко Вовчка, то варто згадати повість Олександра Шепелєва "Браслет Марии" (Нальчик, 1988). За жанром - белетризована біографія, написана за традиціями видань серії "ЖЗЛ" (нині "Життя славетних"). Дотримуючись ознак сучасного часу, автор починає опис урочистостей в музичному театрі Нальчика в грудні 1983 року з нагоди 150-річчя від народження Марка Вовчка і закінчує повідомленням про відвідання делегатами музею письменниці в Долинську та покладання квітів на її могилу. Таке композиційне обрамлення основної частини твору наближує героїню до її різномовних нащадків, які свято зберігають пам’ять про неї.
Але сюжетну основу повісті становить розповідь про друге одруження в 70-х р. ХІХ ст. Марка Вовчка з відставним офіцером Михайлом Лобачем-Жученком, від’їзд із Петербурга й тривале проживання у північно-кавказському краю. Розповідь часто переривається спогадами героїні про її минуле, зустрічі з Т.Шевченком, Л.Толстим та ін. В повісті постать Марка Вовчка звільнено з полону фактажу, натомість дається ґрунтовна мотивація її гуманістичних та естетичних вимірів. Характерно, що золота обручка (рос. браслет), яку від громади подарував Шевченко своїй "доні", дала назву твору, набувши символічного звучання. І в житті ця прикраса не раз виручала в біді письменницю. І коли треба було рятувати бідного горця Аліма, Марко Вовчок без вагань дає її під заставу місцевому лихварю. Так через промовисту деталь розкривається характер письменниці, вірність її ідеалам Великого Кобзаря.
На поч. 60-х і поч. 70-х рр. ХХ ст. з’являються ще три твори про Марка Вовчка - біографічне есе Александри Животко-Чернової "Думи мої" (Нью-Йорк, 1971), романізована повість Юрія Тиса (спр. прізв. Крохмалюк) "На світанку: Біографічна повість з життя Марка Вовчка" (Чикаго, 1961) і роман О.Іваненко "Марія" (Київ, 1973). Звичайно, ці твори різні за жанровими прикметами, концепціями і стилями. Але в них спільний об’єкт наукового і художнього дослідження - особистість Марка Вовчка.
Нелегко писати про Марка Вовчка, яку сам Тарас Шевченко назвав своєю донею, "кротким пророком і обличителем жестких людей неситих" [163, c.538]. Волинянці з американської діаспори Александрі Животко-Черновій (її біографія у згаданій книзі в розділі "З моєї минулості") вдалося розкрити насамперед основні грані ранньої творчості Марка Вовчка. Перший розділ роботи під назвою "Сполохи і пориви. Біографічно-критичний нарис. Український період творчості Марка Вовчка".
За принципом есеїстичного жанру дослідниця висвітлює витоки біографії Марка Вовчка, нерідко посилаючись на спогади сина героїні Богдана Марковича та її брата Дмитра Вілінського. Особливо аргументовано зображено вплив українського оточення, зокрема Опанаса Марковича, на формування Марка Вовчка як національної письменниці. Заперечується свого часу вигадана версія, ніби в написанні "Народних оповідань" брав участь Опанас Маркович. Навпаки, останній, прочитавши рукопис збірки, радів за Марію, "вхопив її в обійми і поцілував. Не тільки йому подобались Маріїна творчість - він був цілковито захоплений, очарований" [45, c.57].
Ще більш емоційно і правдиво показано проникнення в душу Марка Вовчка української національної ідеї: адже саме в Україні письменниця знайшла добрих друзів, світ своїх героїв. Тому, наголошується, "Марія тепер любить той народ від близьких до далеких, від давніх предків до сьогоднішньої упокореної людини. Порадилась Марія з Опанасом і вирішили справити Богдасеві український національний стрій - замовити сорочку вишивану, шаровари [45, c.60].
А.Животко-Чернова вважає, що успіх "Народних оповідань" надихнув авторку до подальшої праці, надав почуття впевненості, свідомість своєї вартості. “Це була зоря життя, відкриті обрії вабили, п’янили" [45, c.123]; дослідниця по-шевченківському чітко визначила соціальну суть творів "обличителя жестоких людей неситих": "В писаннях Марка Вовчка проводиться ідея звільнення пригнічених верств суспільства взагалі, а потім ідея звільнення жінки… Вона, отже, письменниця громадського типу" [45, c.118].
Підтримую занепокоєння А.Животко-Чернової від того, що частина радянських вчених не уникла вульгарно-соціологічного тлумачення творчості Марка Вовчка: на її думку, цим грішать праці О.Засенка, М. Хмелюк. Поділяю також осуд авторкою жорсткої політики русифікації , яку проводив царизм. Напевно, має підстави дослідниця і в тому, що написані Марією Олександрівною російською мовою твори поступаються її українській спадщині.
Втім, А.Животко-Чернова безпідставно оголошує Марка Вовчка "як імперську письменницю" [45, c.63] за те, що та писала твори й "московською мовою". Насправді, як наголошує проф. Микола Голубенко, Марко Вовчок завжди була “видатною українською письменницею”, а писати російською мовою спонукали її крім усього, як і багатьох тогочасних літераторів України, жорстокі “цензурні заборони українського слова” (Енциклопедія українознавства. Словникова частина І. - Париж -Нью-Йорк, 1955. - С.296).
Коли мати на увазі позицію Шевченкової "доні", то за вельми складних соціальних і духовних обставин вона була вірна його заповітам. Навіть за п’ять років до смерті Марко Вовчок присвятила своєму хрещеному батькові одну з останніх українських казок "Чортова пригода" ("Киевская старина", 1902). За згодою письменниці редакція зробила таку примітку: "Т.Г.Шевченко заповідав авторці казки "Чортова пригода" займатися обробкою народних казок. Вміщена казка - одна з написаних за заповітом поета". Ніби сповідаючись перед Україною та Кобзарем, з почуттям гідності Марія Олександрівна писала: "Я прожила свій вік, ідучи однією дорогою і не збочуючи. У мене могли бути помилки, слабкості, неподобства, як у більшості людей, але в головному я ніколи не опоганила себе відступництвом" [27, Т.6, c.509].
Звичайно, кожен дослідник чи письменник має право на власну точку зору про будь-яке літературне явище. Але він не може забувати про дотримання наукової та художньої істини. Скажімо, А.Животко-Чернова настійно докоряє Марку Вовчку за, мовляв, відхід від української традиції та перехід на російську орієнтацію, тоді як Ю.Тис у раніше написаній повісті "На світанку" (1961) навпаки наголошує, що в останні роки життя у Марка Вовчка значно посилилась українська національна самосвідомість під впливом нової генерації патріотів на чолі з Миколою Міхновським, Віталієм Боровиком та ін. Ніби, під їхнім впливом письменниця розчарувалась у програмі старих українофілів і аж "стала молодою". Вона охоче купила "не знаній їй досі Юліяна Бачинського "Українська іредента" і Миколи Міхновського "Самостійна Україна". Обидві праці доказували конечність існування української держави" [136, c.395].
Така гіпотеза Ю.Тиса породила у мене спогади про юних борців за незалежність України, присягу чотирьох українських студентів на могилі Шевченка влітку 1891 року. Як свідчать дослідники, тоді їх було лише чотири: Іван Липа, Микола Байздренко, Михайло Базькевич ,- усі три із Харкова, та Віталій Боровик з Києва. У Києві примикає до їхнього гурту старший за віком Микола Міхновський (1873-1924). Він став згодом головою Київського відділення братства й автором праці "Самостійна Україна" (1900). Саме його ім’я позначає "початковий етап українського націоналізму" [26, 100]. Подібна гіпотеза Ю.Тиса про зв’язки Марка Вовчка з молодими українськими націоналістами документально не підтверджується і не стала художньою істиною. На моє прохання у приватному листі висловити свою думку про цю гіпотезу, проф. Б.В.Хоменко був ще більш категоричним: "Юрій Тис прагне зробити з автора "Народних оповідань" активного учасника визвольного руху в Україні кінця ХІХ - початку ХХ ст. Не було цього! (лист від 17 жовтня 1998 року).
Коли вже зайшла мова про повість Ю.Тиса "На світанку", варто зупинитись і на інших її особливостях, щоби згодом чіткіше увиразнити місце наступних творів інших письменників про Марка Вовчка. Зазначимо, що перебуваючи тривалий час на еміграції, автор був позбавлений можливості використати найновіші джерела про Марка Вовчка: йому були відомі лише праці М.Грушевського, І.Франка, М.Драгоманова, О.Огоновського, В.Домницького, С.Єфремова, Ю.Бойка, І.Борщака тощо. В основному на цих матеріалах і було вперше здійснено осягання всього життєвого шляху Марка Вовчка. Жанр повісті, визнає сам Ю.Тис, "набув деяких познак так званої романізованої біографії всупереч літературним потребам наших років, що вимагають у біографічних творах стислої документації" (Див. Передмову до повісті "На світанку ".- [136, с.7]).
Вважаючи цей твір Ю.Тиса першим і в основному позитивним явищем в історії життєписного жанру, необхідно визнати наявність у ньому прорахунків. У мене вже була нагода на них указати. Приєднавшись до думки Б.Мельничука, який вважає, що: "їй (повісті - І.Б.) дуже суттєво зашкодили два моменти: по-перше, надмір розходжень із фактами біографії героїні, спричинений браком надійних джерел (сам автор признається в передмові, позначеній Буенос-Айресом, що спирався на свої виписки, зроблені "в більшості ще до війни", тобто до його виїзду з України), а по-друге, запрограмованістю на модернізацію постаті письменниці ХІХ століття" [98, c.264].
Як на мене, більшість зауважень Б.Мельничука слушні. До речі, про їхню конкретику мовилося ще в його книзі "Канадські зустрічі" [99, c.120-122]. Скажімо, Ю.Тис не завжди користувався достеменними фактами, припускався часових зміщень розвитку подій тощо. Так, за повістю виходить, що батька Марка Вовчка, Олександра Олексійовича звали Олексою Петровичем, був він "начальником " Опанаса Марковича, котрий завдяки цій обставині заходив до шефа додому, де й познайомився з його донькою, своєю майбутньою дружиною. Але ж тоді, як Опанас Маркович приїхав до Орла (1847), Олександра Вілінського вже сім років не було в живих.
Звичайно, не слід схилятися сліпо перед фактами, бо і в життєписних творах вони підлягають законам типізації. Але правдою є і те, що з ними не можна не рахуватись, інакше буде порушена міра їх відповідності істині й красі. На жаль, Ю.Тис нерідко не рахується з цим. Наприклад, у його повісті "оживає" в 60-х рр. ХІХ ст. Євген Гребінка, який помер у 1848-му. Автор то змушує Дмитра Писарєва, котрого не стало в 1868-му, висловлюватись про редагований Марком Вовчком ілюстрований журнал "Переводы лучших иностранных писателей", перший номер якого побачив світ у січні 1871 р., то переносить полеміку між Борисом Грінченком і Михайлом Драгомановим, що точилася на шпальтах "Буковини" в 1892-1893 рр., у роки 60-ті, коли ця газета не виходила. Подібних, м’яко кажучи, неточностей у повісті чимало.
Власне, документальна основа в творі "На світанку" майже розчинилася в художньому домислі й органічно не злилася з ним. До цього слід додати, що їй шкодить, як зазначав Б.Мельничук, ще й "запрограмованість на модернізацію" постаті головної героїні та інших діячів літератури. Вже мовилося про його штучне "підтягання" Марка Вовчка до програми Миколи Міхновського. Гадаю також, що в повісті автор безпідставно вдається до такого узагальнення: "Герцен став не той, що давніше. Тепер писав, як справжній імперіаліст" [136, с.296].
Мені видається політично більш виваженою та науково точнішою оцінка О.Герцена, дана у словниковій частині "Енциклопедії українознавства" за орудою головного редактора проф. доктора Володимира Кубійовича, де вказується, що Герцен "визнавав права України на незалежність, високо цінив творчість Шевченка, із співчуттям писав про нього, обороняв від нападків російської реакційної преси М.Маркович (М.Вовчка), з якою був у дружніх взаєминах" [42, c.376].
Навіть Олекса Дацюк, який беззастережно поділяє концепцію Ю.Тиса, вказує у статті "Дві біографії однієї письменниці" на низький естетичний рівень його твору. “Власне, весь текст повісті "На світанку" рясніє міркуваннями, діалогами, цитатами на суспільно-політичні теми. Це до певної міри послаблює художність твору, бо поетичні можливості тексту, зокрема, художні засоби використовуються на загал скромно. Інформаційна же насиченість розповіді досить висока… Ю.Тис, як правило, не прагне заглибитись у внутрішній світ Марка Вовчка, в усю складність і таємничість мотивів її поведінки" [35, c.43-44]. Але пізніше дослідник всупереч історичній та художній істині відносить на обшири світової літератури не загальновизнаний роман О.Іваненко "Марія", а посередню повість Юрія Тиса "На світанку". Без належної аргументації він твердить, що саме останній "дотримується стандартів традиційної для Заходу романізованої біографії, тип якої склався в результаті творчих здобутків відомих майстрів художнього життєпису - Л.Стречі, А.Моруа, С.Цвейга, Д.Вейса та ін."
Переважна більшість дослідників вважає, що в порівнянні зі своїми попередниками О.Іваненко досягла найвищої планки в життєписному осягненні подвижництва Марка Вовчка. Обравши для свого твору асоціативно-психологічну організацію біографічного матеріалу, вона зосередила увагу на розкритті внутрішнього стану своєї героїні, її почуттів, емоцій і настроїв. Погоджуюсь з проф. Ніною Крутіковою, що "роман "Марія" слід, очевидно, віднести до жанру історико-біографічного, не хроніка й не наукова оповідь, а саме роман, який має свій сюжет - оригінальний і захоплюючий, свою форму. Джерела сюжету, природно, визначені реальним, надзвичайно багатим на зустрічі й події життям Марії Олександрівни Вілінської-Маркович, та авторка знаходить той кут зору, той стрижень, який дає можливість концентрувати біографічні факти й розкривати їх глибокий смисл" [86, c.59].
Характерно, що повчальним є досвід О.Іваненко у виробленні свого кута зору для життєписного освоєння діяльності Марка Вовчка. Про це вона сама повідала в праці "Моя "Марія" (1985). На її думку, історико-біографічний жанр вимагає від авторки не тільки досконалого вивчення життя основного героя та подій епохи, а й, "головне, - пережити… Я наче перевтілилась в те життя по-справжньому. Для цього, намагаючись зрозуміти усі порухи душі, несподівані повороти настроїв, думок, її життя, треба було знати, якомога більше знати "правди" [62, c.53].
Упродовж десяти літ О.Іваненко здійснювала пошуки історичної істини, правди про Марка Вовчка, створення роману про неї. Довелося зануритися в численні архіви Петербурга, Москви, Києва, музею письменниці біля Нальчика та ін. Їй пощастило прочитати рукопис тоді ще не надрукованих спогадів молодшого сина Марка Вовчка - Бориса Михайловича Лобача-Жученка. "Це відкрило мені, - зізнається О.Іваненко, - не відомі до того риси Марії Олександрівни, її хатній побут, її звички, її безмежну, віддану материнську любов до обох синів" [62, с.58]. Часом навіть виявлений нею "обірваний клаптик записки" Марка Вовчка давав можливість авторці згодом уявити і в романі відтворити душевну драму героїні, коли вона везла на батьківщину труну з Писарєвим…
Дотримуючись законів історико-біографічного жанру, О.Іваненко часто бувала там, де Марко Вовчок проживала, творила, займалася громадською роботою. Зокрема, здійснила поїздки до Орла, Немирова, Чернігова, Риги, Дубултів, Дрездена, Рима, Неаполя, Венеції, Парижа, Лондона… І ці подорожі не були марними. Так, мандрівка О.Іваненко до Італії виявилася незабутньою, надзвичайною і творчо необхідною: "Хоча Марія була в усіх тих місцях сто років тому, але мені здавалося, що я їду по її слідах. Старенький монах продає мені картку - репродукцію Марії Асунти. Картка потім, як талісман, зберігається весь час у теці, де лежать списані аркуші до "Марії" [62, с.65].
Багатолітня праця в життєписному жанрі і досвід побратимів по перу підказали О.Іваненко, що "душа людини-письменника найбільше виявляється в творчості" [62, с.63] - вона приділила велику увагу новому прочитанню нарисів, оповідань, повістей, романів й епістолярної спадщини Марка Вовчка. Про її дослідницьку сумлінність свідчить і те, що сама розшукала пісні, які Марія Олександрівна співала для композитора Мертке. "Коли нікого не було вдома, - зізнається О.Іваненко, - я всі їх програвала і співала сама!" [62, с.70].
Але проникнення в душу Марка Вовчка здійснювалось й іншими шляхами. Як свідчить О.Іваненко, про Марію Олександрівну їй довелося перечитати і вивчити тисячі сторінок друкованих і недрукованих монографій, мемуарів, статей та листів. Зворушливо дякувала Б.Б.Лобачу-Жученку за систематизований ним "Літопис життя і творчості Марка Вовчка" (1969) - його праця значною мірою розширила уяву про безмежний духовний світ майбутньої героїні її роману "Марія". Водночас, підкреслює письменниця, вона "сперечалася" своїм твором із тими, з ким була незгодна в трактуванні творчості Марка Вовчка.
З такою ж увагою О.Іваненко вивчала досвід класиків історичної та історико-біографічної літератури. Для неї були повчальними поради автора роману "Гомоніла Україна" Петра Панча, який рекомендував не лише всебічно осмислити зібрані для твору факти, а й глибоко "вжитися в епоху, в характери" [62, с.62]. Її полонили історичні й біографічні романи А.Моруа "Прометей, або Життя Бальзака", О.Форш "Радищев", А.Виноградова "Три кольори часу", М.Марич "Північне сяйво", Б.Франка "Сервантес", Ф.Верфеля "Верді", Ю.Тинянова "Кухля", С.Скляренка "Святослав" і "Володимир"…
Уловлюючи в кожного з названих письменників різні, тільки їм властиві підходи до історичної теми, до біографії видатних людей, О.Іваненко прагнула усвідомити й загальні принципи та вимоги жанру. На її думку, їхню суть переконливо обгрунтував А.Моруа: "Писати біографію, це значить стверджувати свою віру в людську особистість"; "біографія є однією з форм історії. Тому що я вважаю людину не лише об’єктом, підлеглим законам історії, але й суб’єктом, її творцем" [62, c.56].
Спогади О.Іваненко про таїни написання роману "Марія" підтверджують, що вона грунтовно знала закони процесу освоєння історичної й художньої істини та специфіку життєписного жанру. Відомо, що Андре Моруа не раз настійно радив не перевантажувати фактами біографії, типізувати їх. Сутність полягає в тому, щоб відібрати й опрацювати лише правдиві з них: саме це дасть можливість за допомогою достеменних фактів яскраво випроменити риси характеру героя.
У художній практиці будь-якого письменника (а для життєпису особливо) цей творчий процес складний і копіткий. О.Іваненко свідчить, що під час напруженої роботи над романом "Марія" зібраний матеріал, наче хвилі, буквально її захлинав: передусім потрібно було зосередити увагу на розкритті душі героїні, "щоб вона жила по справжньому і щоб кожен вірив: слова, написані від неї, справді її слова, усі вчинки, дії - її дії" [62, с.62].
Таким чином, появі роману про Марка Вовчка "Марія" О.Іваненко передували твори лише малих і середніх форм історико-біографічного жанру - есе та романізована повість. Будучи засновані на принципі причинно-часової послідовності з виразно публіцистичною манерою письма, вони лише частково готували грунт для масштабного художнього осмислення постаті відомої української письменниці. Як зазначає переважна більшість учених, в порівнянні з своїми попередниками романом О.Іваненко "Марія" відкрила нову, вагому сторінку в художньому осмисленні діяльності Марка Вовчка. "Її героїня, - пише Н.Крутікова, - постає у багатогранності суспільно-літературних і особистих взаємин, в глибоких рисах світогляду й творчості, у психологічних нюансах поведінки й мови" [86, c.59].
Подібного успіху О.Іваненко досягла значною мірою тим, що досконало освоїла закони й специфіку історико-біографічного жанру , обрала для твору асоціативно-психологічну організацію біографічного матеріалу, творчо дослідила праці вчених про письменницю, відчула її "на відстані серця", проникла в численні й різножанрові документи про Марка Вовчка. Не менш важливими факторами успіху роману були результативні подорожі авторки по місцях проживання героїні, правильний вибір ракурсу образного відтворення джерел сюжету. Певна річ, твір "Марія" має не лише знахідки, а й певні втрати. Але про це окрема розмова при всебічному його аналізі.

Підрозділ 3.2. Ідейно-художні особливості роману "Марія"

Коли мати на увазі вершинні виміри, яких досягла О.Іваненко впродовж багатолітньої творчості, то її роман "Марія" посідає особливе місце. Він вирізняється не лише тематикою, композицією та стилем, а й часовим простором діяльності Марка Вовчка. Адже в ньому хронологічно йдеться в основному про неповних десять років її життя (кінець квітня 1859 - початок липня 1868).
Як не дивно, а окремі дослідники побачили в цьому політичні наміри авторки. "Думається, - міркує О.Дацюк,- що такі часові межі роману зумовлені не в останню чергу ідеологічним табу початку 70-х років. Річ у тім, що з кінця 1860-х років Марко Вовчок співпрацює, в основному, з учасниками українського визвольного руху, зокрема, з членами старої Громади, та й другий чоловік її Михайло Лобач-Жученко цілком міг бути зарахований до "буржуазних націоналістів" [35, c.41].
Гадаю, що ця гіпотеза О.Дацюка заполітизована. Є тут щось, мабуть, і просто від модернізації постаті Марка Вовчка. Адже всім знано, що кожний письменник зазвичай має право самостійно вибирати задум, концепцію і стиль свого твору. Скористалася таким правом й О.Іваненко. Ще понад десять років тому, ніби передчуваючи подібні закиди окремих учених, вона писала, що була готова довести роман до смерті Марії. "У мене, - свідчить О.Іваненко, - було вже все продумано до кінця і навіть вже дещо написано" [62, с.72]. Та художня інтуїція підказала їй зупинитися саме на злеті творчої й громадської діяльності Марка Вовчка. І її "Марія" пішла в життя…
О.Іваненко не забула, як вона пише, свою дорогу Марію і тоді, коли та спілкувалася з "членами старої Громади". Невдовзі з’явилися на цю тему дві її невеличкі повісті "Побачення в Астрахані"(1978) та "Води з кринички" (1981). Забезпечивши для них надійну документальну основу, письменниця показує різні грані життя вже престарілої, але невтомної Марка Вовчка. У першій з них описується зустріч її сина Богдана Марковича з Миколою Чернишевським і турботу останнього про видання у 8-ми томах творів Марії Олександрівни.
Але в даному випадку нас більше цікавить повість "Води з кринички". За свідченням авторки, це - "своєрідний епілог роману "Марія". Він сумний, цей епілог, як епілог майже кожного життя - адже не все приходить по своїй волі, з твоїх бажань. Коло тебе інші люди зі своєю долею, не байдужою для тебе. Стихійні біди, життя всього народу, його історія" [62, с.73-74].
Власне, за жанровими ознаками цей твір є своєрідним життєписним репортажем. Опис у ньому подій і фактів насичений соціально-психологічними колізіями. Скажімо, сповнена драматизму картина зустрічі Марка Вовчка у Нальчику зі своїм земляком-переселенцем Прокопом. Цей знедолений повідав про маленького Матвійка, який перед голодною смертю благав води з рідної кринички, що залишилася в далекій Україні…
Достеменно й емоційно подана діяльність "Товариства друзів", причетний до якого був син Марії Олександрівни Богдан Маркович. Прикута увага і до зв’язків Марка Вовчка з М.Бакуніним. У репортажі також належно описаний побут письменниці, її турботу про дітей та їхню долю. Оскільки у творі відсутній єдиний сюжетний стрижень, то від цього значно послаблена естетична композиція твору. Тому, як на мене, у центр уваги слід поставити роман "Марія". Адже у ньому художньо досліджується доля героїні в період найвищого її творчого злету.
Написанню роману "Марія" передувало не тільки збирання фактів, а й роздуми письменниці про вибір принципу та жанру зображення Марка Вовчка. Для О.Іваненко були добре відомі різні думки про творчість та особисте життя Марії Олександрівни, з більшістю яких вона не погоджувалася. Зокрема, внутрішньо авторка була проти дещо упередженого показу інтимних стосунків Марка Вовчка в есе В.Петрова "Романи Куліша" (1930). У цьому ж плані їй не подобалася повість Є.Брандіса "Сила молодая". "Я не згодна, - писала О.Іваненко, - з його образом Марії, я не відчувала гордості автора за нашу письменницю" [62, с.71].
І хоча В.Петров та Є.Брандіс мали право на свою думку, та все ж ближча до істини О.Іваненко. Саме вона тонко відчула, що навіть за складних у Марії сімейних обставин письменниці гору у її вчинках взяв пошук правди і краси. Письменниця не приховує джерела свого наміру при зображенні Марка Вовчка. "Дороговказом для мене, - пише авторка, - стали слова нашого славетного Каменяра - що "треба основно повимітати павутиння, яким оплів Куліш цю надзвичайну постать в нашій літературі" [62, с.51].
Характерно, що майже подібної думки щодо цього була шановна пані з діаспори Александра Животко-Чернова. У вже раніше згаданій праці, стисло висвітлюючи взаємини між Паньком Кулішем та Марком Вовчком, вона висловлює до останньої свої неприховані симпатії. Вчена ладна бачити її без облудного павутиння, як непересічну особистість з високим гуманістичними вимірами. "Для Марка Вовчка, - наголошує Александра Животко-Чернова, - найважливіше було - Людина, її добро, її право на щастя, свободу" [45, c.131-132].
О.Іваненко розробила свою концепцію не лише для "вимітання павутиння", а й створення художнього образу Марка Вовчка. Як на мене, авторці належить оригінальне судження про особистість Марка Вовчка, яка збагатила українську національну й загальнолюдську культуру своєю творчою спадщиною.
"Ніщо так не зближує душевно народи, - обґрунтовує авторка свою концепцію героя, - як любов до визначних людей, улюблених героїв, подвижників науки, бо вони завжди є борцями за кращу долю людей усього світу, величними гуманістами, саме через них пізнають їхній народ. До когорти славних гуманістів, просвітителів минулого сторіччя, безперечно, належить і Марко Вовчок, і, пізнавши цю письменницю, зрозуміють більше наш народ, зацікавляться нашою історією" [62, с.56].
Для художнього втілення обраного задуму О.Іваненко відмовилася від попередніх типів життєописання. Вона зупинилася на жанрі асоціативно-психологічної організації біографічного матеріалу. Його суть полягає в тому, що у романі "Марія" безпосередні події відбуваються на обмеженому часовому полі, в основному лише на періоді перебування героїні за кордоном. Але, дякуючи асоціативно-ретроспективним відступам й посиленій психологізації, у творі розкриваються і попередні етапи життя Марії, її одруження, її перебування в Україні, перші творчі успіхи тощо. При цьому художній вимисел і домисел зливаються з відомими фактами, епістолярними, мемуарними та іншими достовірними свідченнями.
Жанрова специфіка роману і задум авторки позначилися й на композиції твору. Він складається з чотирьох частин. Вони пов’язані між собою, мають завершений зміст, внутрішній лад і становлять певну художню цілісність. У перших трьох частинах (основна площина роману) художній простір постає як широкий світ і таке розширення його досягається звичайним переліком численних європейських, російських і почасти українських міст, з якими пов’язані персонажі і насамперед Марія. У четвертій частині втрачається потреба у просторовій панорамності, бо події й образи локалізуються лише в містах Москві, Санкт-Петербурзі і Ризі. Засобом ретроспекції авторка вдало перемикає і вмикає художній час та простір, проблеми і точки зору, перериває розповідь і здійснює екскурс у минуле. Але при цьому не порушується художня тканина, її жанрова специфіка.
Твір “Марія” - панорамний роман. Письменниця майстерно відтворила важливі нюанси політичного і культурного життя Росії, України та Європи початку другої половини ХІХ ст. Вона також показала активний інтерес до них з боку Марка Вовчка під час її перебування в Петербурзі, Немирові, Берліні, Дрездені, Парижі, Римі, Венеції. Характерно, що текстова картина світу і конфліктів у цьому ракурсі складається з декількох основоположних факторів соціально-політичного, морально-етичного, психолого-естетичного планів.
Певною мірою О.Іваненко збагатила жанр психолого-реалістичного роману з виразним романтичним струменем. Як уже зазначалося, їй була відома матриця світових і вітчизняних біографічних романів. Проте письменниця творила такий жанровий зразок і стильовий підхід, які були б найбільш адекватними для психолого-реалістичного показу особистості Марії і її ставлення до матеріальних і духовних цінностей.
У розкритті цих різних нюансів душевного стану Марії та її друзів значну роль відіграє колоритний пейзаж. Його естетична функція у романі різноманітна. Як правило, опис природи становить дію основну, відтворює національний колорит обставин і настрої чи роздуми персонажів. Так, на тлі красою повитого пейзажу Поділля Марія Вілінська духовно перероджується: стає українкою і першою письменницею-жінкою України.
За допомогою екскурсу в минуле О.Іваненко виразними штрихами розкриває секрет цієї метаморфози героїні. Її одруження з українським істориком Опанасом Марковичем дало можливість швидко і досконало вивчити українську мову, фольклор, збагнути красу “Кобзаря” Т.Шевченка, життя кріпаків і пізнати радість творчості як авторки збірки “Народні оповідання”. У Марії саме на Україні “підземні джерела, невидимі для очей,… раптом вириваються потоком на світ, на сонце, на життя - так, певне, і її талант!” [68, c.33].
У романі “Марія” картини захоплюючих краєвидів Поділля виступають і як контраст злиденного життя кріпаків. Наприклад, під час перебування у Немирові Марія любила пішки мандрувати по селах і хуторах. Її вразив одного разу такий соціальний контраст: “От Мухівка - жалюгідне сільце, та яке гарне! Трохи підведешся на пагорби, і такі неозорі простори перед очима. Сам Немирів на горах. Це ж там, у Мухівці, розбалакались із старим Михайлом Мухою, і він розповідав про божевільну красуню, улюбленицю села, Гафію Козаченко: їй все село весілля справило, як на щастя милувалися, а потім її на панщині замордували, дитина маленька померла, і збожеволіла нещасна мати” [68, с.65-66]. Цей справжній факт Марко Вовчок використала в оповіданні "Горпина". До речі, за подібних обставин Марко Вовчок написала твори, що ввійшли до її збірки "Народні оповідання ".
Відтворюючи подорож Марії за кордон, О.Іваненко не тільки стисло показує колорит пейзажів різних країн Європи, а й психологічно виважено розкриває за їх допомогою коливання настроїв і дум своєї героїні та її супутників. Ще на початку подорожі з І.С.Тургенєвим Марію бентежать сумніви і вагання. То вона хоче швидше від’їхати, то виявляє байдужість до Опанаса, то її тягне кинутись у потік нового життя. Тільки ще не знає, куди і до якого берега їй пристати. Раптом заспокоюється, бо в диліжансі сидить разом з нею “добрий велетень” І.Тургенєв. Глянувши одне на одного, вони “обоє всміхнулись спокійно і весело” [68, с.13]. У цю мить Марія відчула нуртування і оновлення почуттів, приплив радощів і впевненості. Цей настрій авторка емоційно розкриває засобами весняного пейзажу, розгорнутою метафорою і багатими синонімами. Героїня “їхала царством весни - адже був кінець квітня! Весна гомоніла навколо них, вода гоготіла, гурчала струмками по ярках і пагорках, неспокійно ворушилися ріки, немов ремствували на береги, і, набираючи сили, раптом долали їх, свої кордони, і розливалися на всю міць, на всю широчінь, ген-ген заливаючи луки.” [68, с.14].
У О.Іваненко багатовимірний пейзаж. Скажімо, хвилювання, світлу радість Марії, породжену запрошенням О.Герцена, допомагає передати через опис морської природи. Коли героїня перебувала на пароплаві по дорозі до Лондона, “солоні бризки досягали палуби, падали на лице - як добре!.. Їй зараз хотілось побути на самоті, самій вдивлятися в чорні хвилі, що їх так впевнено долає пароплав, немов перед ним ясна дорога… Здається, тільки це… могло привести її до внутрішньої рівноваги. Адже насправді вона дуже хвилювалася перед завтрашнім днем, і їй не хотілось, щоб хтось це помічав. Вона ждала і боялася цього побачення… Про Герцена й Тарас Григорович говорить з “благоговійним уклоном” [68, с.75-76].
Тепло прийнята О.Герценом, Марія виявила до нього особливу повагу. Через опис їдкого і густого туману передано уболівання її за вигнанцем з Російської імперії. Він щиро їй зізнався: “Ніяк не звикну до цієї лондонської гнилі, до цієї просто злочинної погоди”… Марія подумала: “Він сумує за рідним лісом, степами, і невідомо коли побачить їх і чи побачить взагалі.” [68, с.82]. Поступово цей пейзаж переростає у засіб контрасту. Перед нами вимальовується основна грань образу Герцена: його мужність, мудрість і дзвоноголосність, що зачарувало Марію. Можливо, дещо публіцистично виписані його поради українській супутниці: ”Я б тільки бажав вашому ясному таланту поширити рамки…Насмілюватися сягати вище, разом з вашою жіночою чулістю набувати більше людських узагальнень. Одне слово - я вірю у вас, мила Маріє Олександрівно!” [68, с.86]. І їй здалося, що “він простягнув їй дружню руку, і вона піднялася на кілька щаблів угору” [68, с.107].
Згодом Марко Вовчок "бере участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена, організовує для "Колокола" матеріали політично-викривального характеру" (О.І.Гончар). Втім, О.Дацюк дає зовсім іншу оцінку цього твору О.Іваненко та взаєминам між Марко Вовчок й Олександром Герценом. "У романі "Марія", - наголошує він, - трапляються певні відхилення від історичної правди, спричинені, ясна річ, ідеологічними тогочасними настановами. Насамперед тут змальовані гіпотетичні сцени перебування Марка Вовчка в Лондоні, де вона нібито зустрічалася з Герценом і Огарьовим, хоча відомо, що Герцен сам приїздив до курортного містечка Остенде в Бельгії, в якому тоді проживала письменниця" [35, с.42].
Документи ж свідчать протилежне, ніж твердить О.Дацюк. Впродовж серпня 12 (24) - 15 (27) 1859 року "Марковичі (Марія, Опанас і їх син Богдась - І.Б.) гостюють у Герцена в Лондоні" [93, с.62]. Лише згодом, 18 (30) вересня того ж року О.Герцен "відвідував в Остенде Марію Олександрівну і мав з нею тривалу розмову" [93, с.65]. Отже, у даному випадку О.Іваненко не порушила "історичної правди". Вона не вийшла і за рамки закону історико-біографічного жанру при зображені лондонської зустрічі Марії й Герцена та опису взаємної приязні між ними, бо до цього документально й психологічно підготувала читача.
Вважаю, що не з ідеологічних міркувань і не гіпотетично у романі "Марія" створена сцена розмови російського вигнанця та "доні" Кобзаря, а на основі достеменних фактів і щирих побажань з боку першого. Адже через п’ять днів після зустрічі з українською письменницею О.Герцен писав до М.К.Рейхель: "Марко Вовчок була у нас в Лондоні; я нею дуже задоволений, вона посяде почесне місце в нашій літературі - їй потрібно розширити рамки і захопити побільше елементів" [93, с.63].
О.Дацюку також здається, що "авторка зображає Марію як "захоплену шанувальницю" Герцена, на нього "дивиться з поблажливістю" її чоловік Опанас Маркович. Це не зовсім в’яжеться з незалежним характером Марка Вовчка, зокрема, з її досить прохолодним ставленням до знайомих" [35, с.42]. Але документи підтверджують, що з першого знайомства Марко Вовчок вельми прихильно ставилася до свого "нового знайомого". Невдовзі, коли разом із сином Герцен приїхав до неї в Остенд, Марія Олександрівна зустріла їх радісно й тепло. Це настільки його зворушило, що він про Марію з вдячністю писав: "Вона дуже хороша жінка" [93, с.65]. Марко Вовчок зберігала всі листи Герцена та його портрет, а на схилі літ опублікувала їх при сприянні сина Богдана.
Задумуюсь над тим, чому О.Дацюк не помітив згаданих достеменних фактів про в основному доброзичливі взаємини між Марком Вовчком і Герценом та правдивим висвітленням цього в романі О.Іваненко "Марія"? Адже вони, так би мовити, лежать на поверхні. Виявляється, як на мене, ці факти заважали йому на шляху до осягнення концепції автора повісті "На світанку" Юрія Тиса, згідно з якою Марія засуджує "імперіаліста" Герцена. "Здається, - повчально міркує О.Дацюк, - Ю.Тис ближчий до правди, коли через думки героїні (тобто Марка Вовчка - І.Б.) відтворює еволюцію поглядів Герцена: "І Герцен став не той, що раніше. Тепер писав, як справжній імперіаліст" [35, с.42]. але ця гіпотеза документально не підтверджується.
Якщо казати про прорахунки подачі образу О.Герцена в романі письменниці "Марія", то вони передусім виявляються в площині кардинальної тенденції визнавати за тогочасними російськими діячами провідну роль в становленні прогресивної української думки. Ця тенденція особливо чітко відстежується в розмові Марка Вовчка з О.Герценом в Лондоні. Підключаються історично вивірені вислови Герцена про велич української державності та самобутності: "Для мене український народ завжди привабливий своєю поезією та одчайдушністю. І які міцні суспільні основи були закладені ще в Січі, цій республіці звитяжців! Я переконаний, що ми цілком вірно і справедливо ставимо питання в нашому "Колоколе" і щодо поляків, і щодо українців, взагалі про народи, що опинилися під владою російського самодержавця" [68, с.87]. Авторка була обізнана з цією громадянською позицією О.Герцена.
Та акцент був поставлений нею все ж на моделювання роздумів видавця "Колокола" про нерозривне братерство України з Росією: "Але я певен, якщо Росія звільнить селян з землею, тоді Україна і не захоче відділятися, тоді не буде причин кидатися за поміччю, а з росіянами все-таки найтісніший духовний союз і спільний шлях прогресу…я певен - у нас єдиний шлях боротьби" [68, с.88]. Подібна патетика викликана залежністю письменниці від тогочасних ідеологічних настанов. Але подібні пропагандні описи, відзначу, не стали тотальною домінантою, вони включені авторкою в загальний потік роздумів О.Герцена.
Гадаю, що саме О.Іваненко ближча до істини в трактуванні образу Герцена. З цього питання її концепція значною мірою подібна до оцінок авторів словникової частини "Енциклопедії українознавства" за орудою головного редактора проф. Володимира Кубійовича. У ній вказується, що Герцен "визнавав права України на незалежність, високо цінував творчість Шевченка, із співчуттям писав про нього, обороняв від нападків російської преси М.Маркович (Марка Вовчка), з якою був у дружніх взаєминах" [42, с.376].
Вправно користується О.Іваненко пейзажем і при розкритті особисто-інтимних почуттів Марії. Приміром, образ свіжого жовтневого повітря виступає у романі як символ виміру часу та безмежного кохання Марії та Олександра Пассека. Їм здається, що у них тільки починається справжнє життя почуттів. І авторка виправдовує це такою сентенцією: ”Жінка належить тому, хто її найбільше любить… Так, як Саша, її ніхто не любив. Для Саші вона стала всім - повітрям, без якого не можна жити” [68, с.119].
Але їм не судилося нести разом довго свої закохані серця. Згодом не пощастило Марії з Дмитром Писарєвим, якому освідчилася. І якщо правда, що в художньому творі головним є душа автора, то в романі “Марія” вельми емоційно розкрито таїни душі героїні, трагедію життя її почуттів. Значною мірою цьому сприяло використання письменницею картини бурі, символу нуртування і безнадійності: “На морі знялася буря. Хвилі здіймалися чим раз вище і загрожували залити невеличкий пароплав” [68, с.549]. Так хвилі життя відкинули Марію в далекий Нальчик…
Було б, звичайно, несправедливо ставити на цьому крапку. Адже Марія - жінка майбутнього, незвичайна людина і талановита письменниця. За влучним висловом М.Тихонова, вона “якось світло увійшла в епоху та серця людей, як великий Тарас, Тургенєв, Герцен… Вона - чудесна буря, що викликала пристрасті й схиляння, вона - різновид Жорж Занд, але із своєю особливою оригінальністю" [138, с.99]. Саме такою постає в романі образ Марії. І в розкритті зовнішньої та внутрішньої краси героїні значну роль відіграє засіб портретної її характеристики, яким авторка майстерно володіє.
Портрет Марії подається впродовж усього роману, в якому виділяються ті чи інші риси вдачі героїні. Спочатку перед нами постає образ скромної, мовчазної дівчини в орловській вітальні панів Мордовіних. Потім, ставши дружиною Опанаса Марковича, у Немирові Марія розквітла, її внутрішня і зовнішня краса чарували його друзів. “От іде вона з базару, на голові на тугих русявих косах хусточка квітчаста, в руках кошик… І всі на неї, на його Марусю, милуються. А вже коли “Народні оповідання” вийшли - годі й казати… Хай зітхають, хай моляться. Марусі і в голову не спадало пококетувати. Така проста, мила, уважна до всіх” [68, с.5].
В залежності від характеру життєвих шляхів і від вікових особливостей відбуваються зміни у зовнішньому й духовному стані Марії. Так, І.Тургенєв порівнює, якою вона була перед від’їздом за кордон і якою Марія виглядала через рік свого подорожування. Особливу роль у цьому описі відіграє усмішка героїні. Саме через усмішку передаються її радість і тривога: “Кілька хвилин вона мовчки з ласкавою ніжною усмішкою дивилась на нього, на майже зовсім сиву голову, добрі, як і раніше, сумні очі. Раптом Іван Сергійович відмітив, побачив - вона дуже змінилася. Вона трималася вільніше, впевненіше, вона дивилась не так “знизу вгору” на нього, як раніше, якісь складочки, не зморшки, а ледь уловимі складочки лягли коло вуст. Не сумна, не гірка, а ледь іронічна усмішка часом наче пробігала по них, і якась тривожність раптово туманила очі, що так ясно глянули одразу. Певне, для неї цей рік не минув гладко. Торік в очах світилася жадоба життя, нерозбурхана, нерозтрачена енергія, а зараз з’явилось щось нове, що саме - ще важко було одразу вгадати” [68, с.156].
Хоч якою б ми бачили Марію на сторінках роману, вона завжди несе на собі високі виміри інтелігентності. Це відчуваємо тоді, коли авторка змальовує її в простих буденних ситуаціях. Героїня вміє триматися за будь яких обставин, ніколи не втрачає почуття власної гідності, навіть за трагічних колізій. Головне, що Марія мужньо відстоює народні ідеали, принципи демократії та гуманізму Такі її риси виразно окреслюються завдяки тонкому психологічному аналізові вчинків Марії, залученню висловів про неї відомих майстрів художнього слова та громадських діячів, акцентування їхньої уваги на її вроді й душевній красі.
Скажімо, письменниця показує, що Т.Шевченко був зачарований “донькою” не лише тому, що “її очі - щирі, ласкаві, ніжні до нього” [68, с.198]. Насамперед в особі Марії він побачив однодумця і справжній талант, присвятивши їй виданий 1861 року “Кобзар”. Цим ніби підкреслив, що “справу життя свого в її руки, як спадщину передав. Вона йому була ближче за всіх, хто був тут, поряд” [68, с.198].
Вдало використовуючи прийом сприйняття Марії різними персонажами, О.Іваненко передає тут психологію кожного з них. Так, французький видавець П?єр-Жюль Етцель по-своєму виявляє чемність до Марії, подумки так окреслює її особу: “Вродлива? Щось більше за вроду. У повному жіночому розквіті. Вона не схожа на парижанку, хоч говорить бездоганною французькою мовою. В неї нема їхньої грайливості й кокетування. Крім жіночої принадності, видно, що це ділова, роботяща людина” [68, с.432-433].
В процесі пошуків засобів розкриття образу Марії О.Іваненко звертається і до такого прийому, як контраст . Як правило, вона дотримується думки: чим світліші обрії над позитивним героєм, тим густіші сутінки над негативними персонажами. Так, є щось спільне в долі письменниць Марка Вовчка і Ганни Барвінок, дружини Куліша. Тільки перша вабить красою й талантом, а друга від заздрощів і ревнощів “люттю пашить”. Марія захоплюється критиком Писарєвим, проте осуджує жадібного критика Скабічевського. Вона глибоко шанує Шевченка, але кепкує з зарозумілого Куліша. Цим контрастом авторка досягає глибшого розкриття рис Марії та оточуючих її персонажів. Але, скоріше всього, стосовно Панька Куліша авторка помиляється. При всій строкатості характеру і творчості цього письменника, він залишив не менший слід в історії української літератури, ніж Марко Вовчок. Йому належить одне з чільних місць серед тих майстрів художнього слова, які в образній формі розкривали величність національного духу українського народу.
О.Іваненко застосовує різні художні засоби, щоб розкрити національні основи естетичного ідеалу Марії. Через думки Опанаса Марковича авторка доводить, що героїня мала “надзвичайний, винятковий хист до мов взагалі” [68, с.27], українська мова “одразу стала їй зрозумілою, близькою і немов відповідала її музичній натурі” [68, с.28]. Під впливом українського оточення, фольклору і особливо “Кобзаря” Т.Шевченка у неї рано сформувалась українська національна самосвідомість. З цих позицій Марія, дискутуючи з І.Тургенєвим, говорила з почуттям національної гордості про свою причетність до України, до української мови як рідної.
Але, певне, кульмінацією мовної концепції Марії була полеміка на цю тему з своїм чоловіком Опанасом. Останній вважав, що тільки рідною мовою митець слова “починає по-справжньому подавати свій голос за народ… Як можна віддавати свої сили іншій мові, іншій літературі?” [68, с.149]. На перший погляд, це так. Але за тих конкретно-історичних обставин письменник мав право використовувати будь-яку мову в боротьбі за здійснення своїх ідеалів. Тим більше, що Марія вільно володіла українською, російською, французькою і німецькою мовами і мала право сказати: “Опанасе, - мовила Марія, - ти забуваєш, що письменник мусить боротися проти рабства, неволі, несправедливості, темряви скрізь, де він бачить, бо неволя і рабство скрізь однакові… Крім того, ти знаєш, мені б ближча, - може кому це дивно, - любіша - українська, я це одверто кажу, може, тому, що писати нею почала” [68, с.149]. З цього видно, що погляди “доньки” з даного питання узгоджуються з мовною концепцією “батька” Тараса Шевченка, бо обом їм за тих складних обставин доводилося писати українською та російською мовами.
Критика вже звернула увагу на те, що в О.Іваненко цікавий підхід до добору документів і матеріалів та творче використання їх для розкриття образу Марії, її оточення. На думку Ніни Крутікової [86, c.61] , тут підготовлений читач легко вловить місця прямого цитування в творі листів Марії та її кореспондентів, які наводяться то у великих уривках, то у вигляді “вкраплень” окремих фраз у мову персонажів. Прийом цей відомий і допустимий, та , мені здаються, найбільш вдалими є ті місця, де документи, статті, листи, спогади стають підтекстом цілого епізоду. Обмежимося одним прикладом для підтвердження цієї думки.
Письменниця розповідає про перебування Марії в Римі і відвідання нею відомого Колізею. І в її пам’яті спливає спогад про ті рядки “Неофітів”, які Т.Шевченко власноручно переписав для неї перед її подорожжю. Марію особливо хвилювали ті рядки твору, в яких Тарас Григорович віщував справедливу розправу над тиранами:
Уже встає святая зоря.
Не громом праведним, святим
Тебе уб’ють. Ножем тупим
Тебе заріжуть, мов собаку,
Уб’ють обухом.
Марія думала про всіх неофітів, усіх борців. І для неї найближчою стала Італія Байрона, Італія Гарібальді. Хоч дивно було почути комусь, Італія її “батька”, Тараса Григоровича. Героїня вирішує написати йому листа. Це була філософсько-інтимна сповідь “доні”. І уривок з поеми, і лист до Кобзаря мають глибокий підтекст: вони сприяють не лише емоційному випромінюванню естетичного ідеалу Марії, а й взагалі проливають світло на суть художньої концепції О.Іваненко, на національну й гуманістичну основу її роману.
О.Іваненко не лише декларує творче кредо Марії, а й вдало, як на мене, описує її безпосередню літературну працю. Якщо у попередньому своєму творові “Тарасові шляхи” вона надавала перевагу цитуванню уривків поезії Кобзаря, то в романі “Марія” більше відтворюється психологія творчості героїні. Причому певною мірою простежується динаміка її літературних пошуків. Скажімо, у 50-60-х роках вирішальним стимулом для становлення Марії як письменниці були традиції української літератури та фольклор, сліди яких вельми помітні в її “Народних оповіданнях”.
Письменниця показує, що згодом у Марії час змінює критерії оцінок людей, обставин, підказує їй нові моделі особистостей, психології творчості. Так, коли Марія працювала над романом ”Жива душа” [68, 1868], в центрі якого критика балакунів з панівних сфер та становлення “нових людей”, то їй не тільки “спогади юності різнобарвним натовпом напливали”, а й “усе вона бачила ніби іншими очима… Те, що Марія колись лише інстинктивно відчувала й від чого відверталася в тих провінційних, нібито прогресивних “салонах”, тепер постало перед нею в усій нікчемній наготі. Цілий шерег різноманітних балакунів… Молоді треба йти іншим шляхом… ” [68, с.522-523]. О.Іваненко також вміло передає і нові ознаки стилю, манери живописання Марії в цьому романі, зовсім відмінному від “Народних оповідань”.
У романі “Марія” є чимало епізодів, які зв’язані з процесом творчості Марії, виконанням народних пісень тощо. Приміром, у Дрездені героїню запросила на чай добродійка Тетяна Петрівна Пассек. Саме тоді у Марію закохався син хазяйки Олександр. Письменниця, наводячи текст виконуваної народної пісні, психологічно передає нюанси народження кохання у Марії та Олександра. Тут О.Іваненко проявила розуміння того, що у мистецтві залишається в кінцевому результаті лише те, що естетичне, нетлінне: “Марія обвела здивовано усіх очима, і її зворушив гарний і скромний Саша - кандидат Московського університету. Він дивився з таким неприхованим захопленням, немов не помічав, що навколо стільки людей. Вона усміхнулась усім і трошки довше йому одному, склала руки на колінах, з мить помовчавши, замріяно дивлячись кудись повз усіх, і заспівала неголосно, немов трохи спочатку стримуючи себе, отак як дівчина або жінка, що лишилась у хаті коло віконця над своїм вишиванням і може нарешті побути сама, з своїми думками, з своїми почуттями, - бо треба ж їх колись вилити, колись поскаржитись, колись заплакати без сліз… Навіть її обличчя слов’янського типу зараз особливо здавалось обличчям простої, милої жінки, що не звикла виказувати свої почуття, от тільки брови, густі, далеко темніші за коси, то ледь здіймались угору, то ледь сходились на переніссі, то знову ставали звичайні, немов підкорені долі, і це надавало пісні ще дужчої виразності” [68, с.110].
З цієї дещо задовгої цитати видно, як в устах Марії бринить чистим сріблом задушевна пісня, породжена красою природи України і співучою душею українського народу. Здається, ніби Марія щойно повернулася з подорожі до мальовничих сіл Поділля і вилила душу свою закордонним друзям. Для неї Саша був “хлопцем до серця”, свої почуття до якого виражала через спів народних пісень. Зокрема, вона любила особливо такі жартівливі рядки з пісні “Ніхто не винен - сама я”:
Очі чорненькі, хоч дивись,
Хоч дивись, хоч дивись.
Хлопець до серця, хоч тулись,
Хоч тулись, хоч тулись” [68, с.419].
За інших обставин, зустрічаючи Новий рік за кордоном у І.Тургенєва, Марія спочатку по-селянськи вклонилася, а потім весело заспівала пісеньку “Щедрик, ведрик!”. Але найбільше авторка вкладає в уста героїні пісні про Україну, запорожців, Кармелюка, зазначаючи, що вона “понад двісті пісень співає” [68, с.420]. Цим наголошується, що в її духовному житті велику естетичну роль відігравала народна пісня.
В романі “Марія” письменниця виявила належну майстерність не лише в створенні образу центральної героїні, а й мовно-стилистичну вправність, обдарування в поєднанні набутків літературної мови з живим мовленням і мовою усної поезії. У записаному мною інтерв’ю вона сама засвідчила: “Я завжди гордилась тим, що у мене чудова полтавська вимова , це вважається найкращою українською. З моїх творів і виступів можна переконатись, що я постійно прагнула виховати у дітей любов до українського слова” [14]. Підтвердженням цього є і роман “Марія”.
Крім того, нерідко в українську розповідь включаються елементи російської, французької, німецької, італійської і почасти англійської мов. Це обумовлюється обставинами або потребою характеристики персонажів. Так, одного погожого весняного дня Марія і Шура (дружина художника Якобі) потрапили на цвинтар Парижа, де "переплелися безсмертя і життя” [68, с.380]. Біля могили Альфреда Мюссе у них відбулася розмова. Легко хизуючись, Шурка прочитала по-французьки строфу з вірша поета “Коли я вмру, посадовіть вербу плакучу наді мною” (Переклад Н.Забіли). При цьому вона додала, що часто риється в книгарнях”. З почуттям гідності і дотепно Марія порадила своїй подрузі словами російського поета Майкова: "Гармонии стиха божественные тайны не думай разгадать по книгам мудрецов" [68, с.383].
У пошуках смислової та естетичної виразності внутрішнього стану персонажів О.Іваненко використовує і біблійні мотиви і деталі. Скажімо, Опанас Маркович, не без хвилювання розмірковуючи над майбуттям життям з Марією, за кордоном згадує Немирів і порівнює його із "загубленим раєм” [68, с.58]. Чому? Справа в тім, що в книзі Буття (розділ 3) “загублений рай” означає місце блаженства людини, Едемський сад, звідки Бог вигнав людину за непослух. З того часу, вона мала помирати й тяжко заробляти собі на хліб.
Так ось, й Опанас згадує, як добре жилося йому з Марією в Немирові, як там було світло і легко. Але у Петербурзі й особливо за кордоном поступово почав губитися цей рай. У даному разі ця художня деталь передає психологічну напругу і душевний стан Опанаса, передчуття розлуки з Марією й сином Богданом… Врешті і самотню смерть. Такий наскрізний і масштабний підтекст художньої деталі “загублений рай”.
Чим уважніше вдумуємося у зміст роману “Марія”, тим глибше осягаємо талант О.Іваненко. Зупинимося ще на одному прикладі її майстерного використання іншої художньої деталі з великим підтекстом, що проймає весь твір. Маємо на увазі крилатий вислів “ловець душ людських”. Він виник під час розмови Марії з Добролюбовим в Римі. На її запитання, кому він належить, російський критик відповів: “Микола Гаврилович (Чернишевський І.Б.) - це ж просто “ловець душ людських”, завжди він уміє знайти потрібну людину і вгадати, чого прагне людська душа” [68, с.245].
Вислів “ловець душ людських” належить Ісусу Христу, який, коли закликав до Себе перших апостолів, звернувся до рибалок на Галілейському озері- Петра та Андрія зі словами: “Ідіть за Мною, - я зроблю вас ловцями людей” (Матвій, розділ 4: вірш 19). Це величне покликання - ловити людей з моря гріха та облуди й давати їм справжнє знання про життя, виводити їх до світлої любові і вічної правди.
Трансформуючи зміст біблійного мотиву про “ловця душ людських” у відповідності до ідеалу Чернишевського, авторка стверджує устами Добролюбова притягальну силу вчення й громадського подвигу російського мислителя. І в романі цілком вірогідно робиться припущення , що російський критик міг навертати Марію на стежку свого визначного побратима: “Уданому разі, - говорив він, - я хочу зловити Вас, але це бажання і Миколи Гавриловича, щоб Ви віддали свої твори в “Современник” - адже саме у нас їм місце!” [68, с.245].
З наведеної цитати видно, що О.Іваненко, значною мірою всупереч історичної правди, трактує постать Чернишевського в епохальному ракурсі. Як зазначає Василь Барка, ніхто не заперечує того, що цей російський мислитель був “ одним з найвизначніших інтелектуалів свого століття і великим борцем проти царщини”. Проте його значення проявилося “переважно в російському революційно-атеїстичному мисленні”. Тоді як справжнім “ловцем людських душ” був Шевченко, а його постать мала всесвітню вагу: духовному розвитку християнського людства він - геніальний речник і поет” ( Барка Василь. Правда Кобзаря. - Нью-Йорк: Пролог, 1961. - С.31-32).
У романі “Марія”, більше ніж в попередніх творах, простежується дальша еволюція О.Іваненко в напрямі індивідуалізації й реалістичної психологізації персонажів. Так, прийомом ретроспекції досягається не тільки повнота зображення характеру, а й внутрішній стан, радість чи смуток. Коли за кордоном Марія отримала вістку про смерть Тараса Шевченка, це її глибоко засмутило. У її пам'яті сплив спогад про прощання з ним навіки, коли їхала з Петербурга” [68, с.215]. У її життя увійшло велике горе: втрачено найдорожчу людину. Згадала, що “батько” подарував їй свій автопортрет, свій зошит з віршами, Євангеліє… Одне слово, через спогади поглиблено духовний зв'язок Марії з Кобзарем.
Але найбільше О.Іваненко вдається до таких засобів психологічного аналізу, як прямі авторські роздуми, самоаналіз персонажів, їх зовнішньо-діалогічне та внутрішньо-психологічне мовлення. І тут письменниця виявляє художній дар й естетичний смак. Пригадаймо, як у романі через сприйняття Марією музики Баха передано її “відчуття фатуму” - трагічної гибелі Дмитра Писарєва, найдорожчої для неї людини. То було в Домському соборі в Ризі, й під час вечірньої відправи. Пролунали величні звуки органу…
Тоді у Марії “не було спогадів про минуле, ані мрії про майбутнє, але якесь відчуття фатуму, що охоплює людину, коли лунає музика, або коли стоїш на самоті на березі бурхливого моря, або опинишся серед безлюдних гір на вершечку скелі. Їй хотілося вирватися з полону цих могутніх, наче рокованих звуків, космічних хвиль музики, та вони оволодівали нею все дужче, наче примушували, щось наказували, кудись вабливо тягли, і вона була безсила проти них, бо в них, у цих звуках, у той же час була така велична й могутня краса великого життя і глибина якогось болю і страждання, поривань людської душі…” [68, с.542].
Полюбляє О.Іваненко і непрямий спосіб характеристики внутрішнього світу героїв. Як правило, він здійснюється через вчинки, жест, наскрізну психологічну деталь тощо. Наприклад, душевну неприязнь до Марії пані Кулішиха проявляє тим, що у розмові з нею “ледве цідила слова” [68, с.454]. На цю нетактовність Марія миттєво реагувала: “вона глянула гордо і навіть трохи примруживши очі на Кулішиху…” [68, с.455]. Так через художню деталь і жест розкрита психологічна напруга у стосунках цих жінок, різний ступінь культури їхньої поведінки.
В організації мовного стилю О.Іваненко використовує афоризми, приказки і прислів’я. Так, крилатий вислів М.Бакуніна “Людина щаслива тоді, коли діє” [68, с.290] посилює нашу уяву про цього політичного діяча, рішучість його дій. По-своєму колоритно він же високо оцінив талант Марії як “діячки славної України. Прекрасної слов'янки”…[68, с.290]. Завдяки використанню приказок і прислів'я забезпечується художня виразність зображуваного, індивідуалізація мови персонажів і національного колориту. Так, Марія, дещо кепкуючи над собою, зізнавалася, що у молодості була “господинею не дуженькою, як у прислів’ї: ”Така собі господиня - три городи, одна диня” [68, с.19].
Для О.Іваненко улюбленим тропом є порівняння. Його естетична функція різноманітна: то для яскравішої, виразнішої оціночної характеристики героя (“Опанас для Марії, ніби п’яте колесо до воза” [68, с.31]), то для наочного показу душевного стану персонажу (“Хвилинами здавалося - пішли її літа, як вітри круг світа” [68, с.507] тощо. Образне, емоційне уявлення про зображення часто забезпечується метафорою, її різновидами. Наприклад, доля врятувала мене, ...Спогад про Вас свіжить мою душу” [68, с.115]. “Місто лежить між горами” [68, с.117] тощо. Інколи письменниця поєднує цілий, так би мовити, букет тропів, досягаючи цим образно-емоційної манери живописання: “Сідає сонце, таке незвичайне в морі, як величезна розпечена золота діжа, і море так блищить і міниться, рожевими, червоними, золотими відблисками, рухливими, гойдливими, немов тисячі тисяч дивовижних кольорових рибок виграють у ньому” [68, с.75].
Не важко помітити, що роман “Марія” за своїми ідейно-художніми особливостями - помітне явище не лише в творчих пошуках О.Іваненко, а й в українській прозі 70-х років ХХ ст. Мав рацію Микола Тихонов, сказавши вагоме слово про письменницю: “якось світло увійшла в епоху та серця людей, як великий Тарас, Тургенєв, Герцен… Вона - чудесна буря, що викликала пристрасті й схиляння, вона - різновид Жорж Занд, але із своєю особливою оригінальністю" [138, с.101].
Таким чином, у контексті історико-біографічних творів Ю.Тиса "На світанку" (1961), А.Животко-Червоної "Думи мої" (1971), Є.Брандіса "Сила молода" (1972) і О.Шепелєва "Браслет Марии" (1988) роман О.Іваненко "Марія" (1973) займає чільне місце. Звичайно, йому шкодять наявні елементи класових акцентів, часом перебільшена роль російських демократів в духовному житті Марка Вовчка та певний суб'єктивізм в оцінці П.Куліша. Але незаперечним є те, що внаслідок вмілого використання асоціативно-психологічної організації біографічного матеріалу, ґрунтовного дослідження фактів та майстерного художнього їх осмислення цей життєписний твір О.Іваненко став класичним здобутком української та світової літератури.
Обравши об’єктом естетичного осягнення творчість і громадську діяльність Марка Вовчка періоду її найвищого духовного злету, О.Іваненко вперше здійснила спробу продемонструвати у вчинках героїні справжню правду і красу, відсіваючи від неї наносне "павутиння". Цей концептуально новий підхід до трактування обраної теми, передусім образу Марії, обумовив й адекватні жанрові та стильові прийоми для психологічно-реалістичного показу багатовимірного життя героїні, її оточення. Саме тому письменниці пощастило розкрити внутрішній світ Марії, психологічні основи її творчості, її масштабне мислення й національний характер.

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи свої роздуми, необхідно насамперед відзначити, що мною обрана тема доволі актуальна. Адже історико-біографічна проза О.Іваненко не тільки збагатила українську літературу ХХ ст., а й своїми кращими зразками, передусім романами "Тарасові шляхи" і "Марія", сприяє духовній розбудові сучасної України, формуванню у молоді національної самосвідомості.
Відомо, що літературна спадщина О.Іваненко привернула увагу багатьох письменників, критиків і читачів. Зокрема, про різні грані її творчості писали О.Галич, О.Дацюк, А.Животко-Чернова, Н.Забіла, С.Іванюк, В.Костюченко, С.Крижанівський, Н.Крутікова, П.Лещенко, Б.Мельничук, М.Наєнко, В.Нестайко, В.Полтавчук, В.П’янов, М.Скорський, М.Тихонов, І.Ходорківський, Б.Чайковський, К.Чуковський, Ю.Ярмиш та інші.
Звичайно, мною були творчо використані їхні студії в світлі вимог сучасного часу. Але, як на мене, для дисертації обрано свій ракурс дослідження літературного доробку О.Іваненко. Суть його полягає в тому, що на основі введення в науковий обіг нових і призабутих матеріалів про письменницю вдалося більш ґрунтовно за попередників проаналізувати процес формування її особистості та вперше простежити закономірності становлення і розвитку історико-біографічної прози О.Іваненко в контексті тематично близьких творів цього жанрового масиву інших авторів. При цьому робиться посилання на прозу як письменників материкової України, так і української діаспори.
При висвітленні процесу формування особистості О.Іваненко прийшов до висновку, що мої попередники зовсім мало уваги приділяли її родинній історії, ролі батьків у закладені духовних основ майбутньої письменниці. О.Іваненко свідчить, що її батьки "здійснили засів у моєму серці високих морально-етичних норм, які ґрунтуються на принципах української народної моралі. Для мене і брата Діми були зразком їхні виважені морально-людські якості. Батьки навчили мене пізнавати правду і красу як в житті, так і в літературі. Наприклад, в юнацькі роки, читаючи за їх порадою твори про дітей Т.Шевченка, Марка Вовчка і Б.Грінченка, я благоговіла перед цими великими гуманістами, які стали на захист знедолених дітей" [14].
Аналіз документів і спогадів самої О.Іваненко переконав мене в тому, що майбутня письменниця інтенсивно формувалась як особистість, активно набувала педагогічні, філологічні, трудові й морально-естетичні якості та дуже рано почала входити в літературне життя. За її свідченнями, цьому процесу всіляко сприяли А.Макаренко, П.Тичина, М.Рильський, Ю.Яновський, К.Чуковський, М.Тихонов…Постійно живучи в педагогічному, літературному й громадському світі, О.Іваненко дала перевагу українській дитячій літературі, ставши однією з її основоположниць. Але у 30-х роках не обминула О.Іваненко інквізиція сталінщини, коли її болісно шельмували ( див. “Завжди в житті”).
У відповідності до плану дисертації принагідно торкаюся пошуків О.Іваненко в жанрі літературної казки. Певною мірою поділяю погляди Н.Забіли, С.Іванюка, В.П’янова, М.Скорського, П.Лещенка і Ю.Ярмиша, навіть цитую їх слушні спостереження. Проте, на відміну від них, вперше вводжу в текст дисертації роздуми О.Іваненко про жанр літературної казки, висвітлені нею ще в 1937 році. Крім цього, застосовуючи історико-естетичний принцип аналізу казок письменниці, відкидаю вульгарно-соціологічну практику їх аналізу з боку окремих учених.
На мою думку, помиляються ті дослідники, які, приміром, вбачають у казці О.Іваненко "Сандалики, повна скорість!" показ "небачених масштабів будівництва в нашій країні", "класову боротьбу в країнах капіталізму" та "перемогу соціалістичного способу життя" [75, c.261]. Насправді, користуючись фантастикою і казковими перетвореннями, авторка розкриває процес формування у героїні таких рис вдачі, як кмітливість, допитливість, доброта і романтична окриленість.
Розгляд історико-біографічних творів малих і середніх форм О.Іваненко у ретроспекції життєписів вітчизняних і зарубіжних письменників дав мені підставу твердити, що кращі з них відзначаються історичною та художньою істиною, майстерним відтворенням колориту митця слова, врахуванням специфіки жанру та пізнавальних можливостей дітей. До таких належать насамперед оповідання-казки про Г.-К.Андерсена "Черевички" і "Паличка казкаря", психологізоване оповідання про Т.Шевченка "Вербова гілка" та есе про Марка Вовчка "Кобзарева доня". Щодо її слабших невеликих життєписів "Тарасова вербина" й "Маленьким про великого Тараса", то після виходу роману "Тарасові шляхи" вони фактично "розчинилися" у більшому полотні авторки.
Складнішим виявляється сучасне прочитання невеликих новелістичних повістей для дітей "Друкар книжок небачених" (1947) і "Богдан Хмельницький" (1953). Незважаючи на відмінність у тематиці та жанрах, їх варто віднести до історико-біографічної белетризованої повісті. Адже у них поєднується історична достовірність і художній домисел у різних його формах (портрет, пейзаж, діалог тощо). Причому аналіз цих повістей переконав мене, що доцільно говорити про сильні й слабкі їхні концептуальні засади. Зокрема, ідеологічні прорахунки цих повістей пояснюються впливом на О.Іваненко вульгарно-соціологічної історіографії.
Під час аналізу ідейно-естетичної та жанрової організації роману О.Іваненко "Тарасові шляхи" (1939-1961) переконався, що цей твір є етапним в її творчих пошуках. Адже в потоці життєписів про Шевченка вітчизняних і зарубіжних письменників ХІХ-ХХ ст. він займає чільне місце. На думку проф. Б.Мельничука, цей твір є "першим в світовій шевченкіані закінченим романом, що обійняв усе життя нашого національного пророка" [98, с.258]. Будучи заснованим за законами причинно-часової розповіді, він є сучасним зразком такого жанру, навіть почасти переймає деякі жанрові ознаки умовно-асоціативної організації біографічного матеріалу, тяжіє до психологічного поглиблення історичної особи.
Аналіз роботи письменниці над джерелами для роману і самого твору переконав, що в її особі поєдналися вдумливий учений й обдарований майстер художнього слова. В результаті цього і була створена правдива художня біографія Шевченка. Продумана композиція і виважена національна основа твору та його концепція героя. У романі простежується формування образів Шевченка і його оточення, метод і стиль авторського живописання. Сукупність згаданих факторів дає підставу розглядати роман "Тарасові шляхи" як вдалу естетичну композицію. Щоправда, у ньому дала про себе знати псевдотеорія "двох культур" при характеристиці учасників Кирило-Мефодієвського братства та певний схематизм висвітлення подій в останніх двох частинах роману.
Є підстави твердити, що коли мати на увазі вершинні виміри, яких досягла О.Іваненко впродовж багатьох років, то в її спадщині роман "Марія" (1973) посідає особливе місце. Він вирізняється не лише тематикою, композицією і стилем, а й часовим простором діяльності героїні. В ньому хронологічно йдеться в основному про неповних десять років її життя (кінець квітня 1859 - початок липня 1868).
Обравши об’єктом естетичного осягнення творчість і громадську діяльність Марка Вовчка періоду її найвищого життєвого злету, О.Іваненко здійснила вдалу спробу показати у вчинках героїні справжню правду і красу, відсіяти від неї наносне. Цей концептуально новий підхід до трактування обраної теми, насамперед образу Марії обумовив й адекватні жанрові та стильові прийоми для психолого-реалістичного показу багатовимірного життя героїні, її оточення. На думку вчених, саме тому письменниці пощастило розкрити внутрішній світ Марії, психологічні основи її творчості, її масштабне мислення й національний характер.
Погодимося, що у контексті історико-біографічних творів В.Петрова "Романи Куліша" (1930), Ю.Тиса "На світанку" (1961), А.Животко-Чернової "Думи мої" (1971), Є.Брандіса "Сила молода" (1971) і О.Шепелєва "Браслет Марии" (1988) роман О.Іваненко природно посів провідне місце. Справедливості ради слід зазначити, що йому шкодять наявні елементи класових акцентів, перебільшена роль російських демократів у духовному світі Марка Вовчка й певний суб'єктивізм в оцінці Куліша. Та незаперечним є те, що внаслідок вмілого використання асоціативно-психологічної організації біографічного матеріалу, ґрунтовного дослідження фактів та художнього їх осмислення цей життєписний твір О.Іваненко став значним здобутком української літератури.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Абрамов Г. Сказки Оксаны Иваненко // Октябрь. - 1949.-№3. - С.180-184.
Акимова А. История и биография // Прометей. Историко-биографический альманах "ЖЗЛ" - 1966. - Т. 1. - С.347-353.
Барка В. Правда Кобзаря. - Нью-Йорк: Пролог, 1961. - 288 с.
Бас И. Иван Фёдоров. - М.: Молодая гвардия. "ЖЗЛ", 1940. - 248 с.
Білецький Д.М., Гуревич Ф.Х. та ін. Дитяча література. - К.: Рад. школа, 1967. -222 с.
Біографія Т.Г.Шевченка за спогадами сучасників. - К.: Вид-во АН УРСР, 1958. - 438 с.
Бойко В.С. Творчість Тараса Шевченка на тлі західноєвропейської літератури // Бойко Ю. Вибрані праці. - К.: Дніпро, 1992. - 382 с.
Брандис Е. Страницы жизни Марко Вовчок // Радуга. - 1967.-№3. - С.18-39; №5. - С. 20-43.
Брандис Е. Марко Вовчок. - М.: Мол. гвар., 1968. - 335 с.
Брандис Е. Сила молодая. Повесть о писательнице Марко Вовчок. - Л.: Дет. л-ра, 1972. - 240 с.
Брандіс Є. Марко Вовчок. Повість-дослідження ( Переклад з російської Л.Малахової та Н.Петрушевської ) - К.: Дніпро, 1975. - 368 с.
Братусь І. Хто ж першодрукар України? - Педагогічні кадри. - 1995. 8 лютого.
Братусь І., Коба А. Новий погляд на наше педагогічне минуле. - Українське слово. - 1997. 6 лютого.
Братусь І. Життєва концепція молодого вчителя мусить ґрунтуватися на міцній національній основі. Інтерв’ю з Оксаною Іваненко. - Літ.Україна. - 1997. 25 грудня.
Братусь І. Уславлений у біографічному жанрі // Творчість І.Котляревського в культурологічному контексті доби. - К.: Ред.-вид. центр “Київський університет”, 1998. - С. 18 -22.
Братусь І. Оксана Іваненко. Штрихи до біографії та творчості // Пошуки і знахідки. - К. - 1999. - С. 44-134.
Братусь І. Історико-біографічний роман Оксани Іваненко "Тарасові шляхи". Жанр, джерела і місце в шевченкіані. // Зб. наук. пр. Дискурс сучасної історичної романістики: Поетика жанру. - К.: Вид. центр "Київський університет", 2000. - С.73-85.
Братусь І. Осягання національної свідомості в романі Оксани Іваненко "Тарасові шляхи" // Зб. наук. пр., присвячений 185-річчю від дня народження Т.Г.Шевченка. - К.: Видавничий центр "Київський університет", 1999. - С.137-144.
Братусь І. Випробування істиною // Слово і час. - 1999. - №6. - С.84-86.
Братусь І. З досвіду проведення уроків з позакласного читання за творчістю Оксани Іваненко // Шляхи підвищення ефективності вивчення української мови та літератури (Матеріали Всеукраїнської міжвузівської науково-практичної конференції, 17-18 листопада 1999 р. - К.: Тов-во "Знання", 2000. - С.195-206.
Братусь І. Роман "Марія" Оксани Іваненко в контексті творів про Марка Вовчка // Слово і час. - 2000. - №4. - С.30-36.
Братусь І. Пошуки істини та краси. Проблема жанру історико-біографічної прози Оксани Іваненко. - К.: Вид-во Нац. пед. університету імені Михайла Драгоманова, 2000. - 172 с.
Булашенко І.Г. Т.Г.Шевченко в українській радянській художній літературі. - Харків.: Вид-во ХДУ, 1962. - 224с.
Буров Б. Жизнь писателя - источник творчества // Вопросы литературы. - 1973. - №10. - С.73-85.
Васильченко С.Твори в 3 т. - К.: Дніпро, 1974. - Т.2: Широкий шлях. В бур’янах. - 416 с.
Вільчинський Ю. Політична філософія Миколи Міхновського // Слово і час. - 1995. - №1. - С. 6-10.
Вовчок Марко. Твори: у 6 т. - К.: Держлітвидав України, 1956. - Т. 6. - С. 509.
Галич А. Украинская художественная Шевченкиана // Радуга. - 1989. - №3. - С.137-144.
Галич А. Современная художественная документально-биографическая проза (Проблемы развития жанра): Автореф. дис. к-та филол. наук: 10.01.08-Теория литератури / Донецкий государственный университет. - К., 1984. - 23 с.
Гладков А. На полях книги Андре Моруа "Типы биографии" // Прометей. Историко-биографический альманах "ЖЗЛ". - 1968. - Т.5. - С.395-411.
Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. - К.: Дніпро, 1993. - 448 с.
Гончар О. Українська національна ідея у художній творчості // Слово і час. - 1994. - №10. - С.65-70.
Гулыга А. Биографии не нужен вымысел // Лит. учёба. - 1980. - №2. - С.184-192.
Дарда В. Сліди поспішності. - Рад. Україна. - 1952. 11 травня.
Дацюк О. Дві біографії однієї письменниці // Слово і час. - 1998. - №6. - С.41-45.
Денисюк І. Гнат Хоткевич і його повість про Шевченка // Хоткевич Гнат. Тарас Шевченко. Повість. - Львів: Каменяр, 1966. - С.3-20.
Дзира Я. Панували, добували і славу і волю - Літ. Україна. - 1997. 22 травня.
Дзюба І. Від молитов до дум. - Літ. газета. - 1961. 23 травня.
Добролюбов М.О. "Кобзар" Тараса Шевченка. - К.: Вид-во АН УРСР, 1961. - 16 с.
Дончик В. В біографічному жанрі // Вітчизна. - 1981. - №8. - С.82-87.
Дончик В. Писати для дітей - радість. Штрихи до портрета Вадима Скомаровського // Українська мова і літ. в школі. - 1987. - №6. - С.17-18.
Енциклопедія українознавства. - Париж.-Нью-Йорк.: Вид-во Молоде життя, 1955. - 376 с.
Єфремов С.О. Історія українського письменства. - К.: Феміна, 1995. - 688 с.
Єнджевич Є. Українські ночі, або Родовід генія. Роман. Переклад з польської В.Іванисенка. Вступне слово Д.Павличка. - Львів: ЛДКФ "Атлас", 1997. - 443 с.
Животко-Чернова А. Думи мої. - Нью-Йорк, 1971. - 290 с.
Жуков Д. Биография биографии. - М.: Советская Россия, 1980. - 136 с.
Жулинський М. Роздуми над українською прозою 60-80-х років. // Рад. літературознавство. - 1987. - №11. - С.15-25.
Жулинський М. Із забуття в безсмертя (сторінки призабутої спадщини). - К.: Дніпро, 1992. - 446 с.
Забіла Н. Є всі дані дати найкориснішу книжку. - Літ. газ. - 1933. 20 жовтня.
Забіла Н. Казки і життя Оксани Іваненко // Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе.- К.: Веселка, 1986. - С.22-37.
Забужко О. Шевченків міф України: спроба філософського аналізу. - К., 1997. - 130 с.
Забужко О. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика 90-х. - К.: Факт, 1999. - 339 с.
Злупко С. У своїй хаті - своя правда. - Голос України. - 1997. 2 квітня.
Зайцев П. Перше кохання Шевченка. Петров В. Романи Куліша; Аліна й Костомаров. - К.: Україна, 1994. - 320 с.
Засодимский П. Первый русский печатник Иван Фёдоров (Биографический очерк). - М., 1901.
Зелінська Л. Драматичні портрети Шевченка // Слово і час. - 1993. - №7. - С.25-29.
Зернова А.С. Начало книгопеатания в Москве и на Украине. - М.: Гос. Б-ка СССР им. В.И.Ленина, 1947.
Івакін Ю.О. Коментар до "Кобзаря" Шевченка: Поезії 1847-1861. - К.: Наукова думка, 1968. - 407 с.
Іваненко О. Манівцями // Молодняк.- 1928, №7-8.
Іваненко О. Про яку книжку я дбаю. - Літ. газ. - 1937. 17 травня.
Іваненко О. Мої казки і мої дорогі вчителі // Література. Діти. Час. - К.: Веселка, І98І.
Іваненко О. Завжди в житті. Спогади. - К.: Рад. письменник, 1985. - 382 с.
Іваненко О. Твори: В 5т. - К.: Веселка. Т.1, 1984. - 286 с.
Іваненко О. Твори: В 5т. - К.: Веселка. Т.2, 1984. - 300 с.
Іваненко О. Твори: В 5т. - К.: Веселка. Т.3, 1985. - 348 с.
Іваненко О. Твори: В 5т. - К.: Веселка. Т.4, 1985. - 479 с.
Іваненко О. Твори: В 5т. - К.: Веселка. Т.5, 1985. - 397 с.
Іваненко О. Марія. - К.: Дніпро, 1986. - 645 с.
Іванюк С. З погляду адресата (Нотатки про серію багатотомників видавництва "Веселка") // Українська мова і літ. в школі. - 1986. - №1. - С. 15-21.
Іванюк С. Історія прекрасної заложниці (Казка у 20-30-ті роки) // Література. Діти. Час. - Вип.4. - К.: Веселка, 1989. - С.40-51.
Іванюк С. Адресат - майбутнє. Герой і концепція адресата української радянської прози для дітей (1917-1941) // АН УРСР, Ін-т літератури ім. Т.Г.Шевченка; Відповідальний редактор М.Г.Жулинський. - К.: Наукова думка, 1990. - 128 с.
Іванюк С. Література для дітей // Історія української літератури ХХ століття: У 2кн./ За ред. В.Дончика. Книга перша. - К.: Либідь, 1998. - С.418-421.
Ільницький М.М. Людина в історії. Сучасний український історичний роман. - К.: Дніпро, 1989. - 356 с.
Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. / За ред. В.Дончика. - К.: Либідь, 1998. - 464 с., 456 с.
Кіліченко Л.М., Лещнеко П.Я., Проценко І .М. Українська дитяча література. - К.: Вища школа, 1979. - 334 с.
Ковалів Ю., Дзюба І. Художній процес // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. Книга перша. - К.: Либідь, 1998. - С. 46-63.
Комаринець Т. Роман про великого Кобзаря // Жовтень. - 1955. - №5. - С.101-104.
Кон Л. Лесные сказки Оксаны Иваненко // Дет. литература. - 1937. - №16. - С.72-78.
Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. - К.: Дніпро, 1991. - 702 с.
Копиленко О. Щирий друг дітей. До 50 річчя з дня народження Оксани Іваненко. - Радянська Україна. - 1956. 12 квітня.
Копштейн А. Казки про веселу Аль // Дет. литература. - 1940. - №7. - С.82-84.
Кобилецький Ю. Великий і правдивий // Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе. - К.: Веселка, 1986. - С.68-70.
Костюченко В. Оксана Іваненко // Укр. мова та літ. в школі. - 1986. - №4. - С.65-67.
Крижанівський С. Подвиг труда і таланту // Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе. - К.: Веселка, 1986. - С.67-68.
Крутікова Н.Є. Сторінки творчого життя ( Марко Вовчок в житті й праці ). - К.: Дніпро, 1965. - 389 с.
Крутікова Н. До нових обріїв // Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе.- К.: Веселка, 1986. -С.57-62.
Крутікова Н. Новий роман про Марка Вовчка. - Літ. Україна - 1973. - 4 грудня.
Куликова К. Биографическая книга: проблемы и трудности жанра // Дет. литература. - 1977. - №5. - С.6-14.
Кумок Я. Биография и биограф // Вопросы литературы.-1973.- №10.- С.18-32.
Культурне відродження в Україні. - Львів: Астериск., 1993. - 222 с.
Лещенко П. Оксана Іваненко // Жовтень. - 1960. - №12. - С.101-106.
Літературознавчий словник-довідник / Гром’як Р.Т., Ковалів Ю.І. та ін. - К.: ВЦ "Академія", 1997. - 752 с.
Лобач-Жученко Б.Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. - К.: Дніпро, 1969. - 448 с.
Луценко І., Біляєва С. Моделювання національної концепції письменника і педагога // Формування національної самосвідомості студентів вузів і учнів загальноосвітніх шкіл. Матеріали наук.-прак. конф. - К.: Вид-во УДПУ імені Михайла Драгоманова, 1994. - С.14-16.
Луценко І. Формування в освітян українського характеру - Українське слово. - 1995. 9 березня.
Малахова В. Життєві шляхи // Вітчизна. - 1974. - №9. - С.207-209.
Матеріали дискусії "Биографическая книга: проблемы и трудности жанра" // Детская литература.-1977.-№5.-С.6-14.
Мельничук Б. Випробування істиною. Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі ( від початків до сьогодення ) - К.: ВЦ "Академія", 1996. - 272 с.
Мельничук Б. Канадські зустрічі. - К.: Рад. письменник, 1988. - 182с.
Міхновський М. Самостійна Україна. Із вступом проф. Володимира Шаяна. Програма революційної української партії із 1900 року. - Лондон, 1967. - 192 с.
Моренець В. Там, де нас чекають (про Миколу Самійленка) // Слово і час. - 1992. - № 11. - С.22-26.
Моруа А. Современная биография // Прометей. Историко-биографический альманах серии "ЖЗЛ" - 1968. - Т.5. - С.394-410.
Моруа А. Я против оргии отчаяния - Лит. газ. - 1962. 15 октября.
Мотяшов И. Жизненная правда и художественный вымысел. - М.: Искусство, 1960. - 132 с.
Муза Е. Не зaнимательности ради. - Лит. газ. - 1975. 10 сентября.
Мушкетик Ю. Не так тії вороги… // Літературна Україна. - 1999. - 18 березня.
Наєнко М. П’ятиліття українського роману. Літ.-крит. нарис. - К.: Рад. письменник, 1985. - 224 с.
Наливайко Д.С. Стиль напрямку й індивідуальні стилі в реалістичній літературі ХІХ ст. // Індивидуальні стилі українських письменників ХІХ - поч. ХХ ст. Зб. наук. пр. - К.: Наукова думка, 1987. - .С.3-42.
Немировский Е.Л. Иван Фёдоров. - М.: Наука, 1985. - С.13.
Новый Завет и Псалтирь (с комментариями и приложениями), 1985. - 1005с.
Овчаров Г. Розповіді про наймолодшого героя нашого часу // Дніпро.-1945. - №8-9. - С.84-87.
Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. - К.: Вид-во книгарні Є.Череповського. Фундукліїва, №4, 1918.- 272 с.
Огієнко І.І. Історія українського друкарства. - К.: Либідь, 1994. - 446 с.
Орлов А.С. К вопросу о начале печатания в Москве.-В кн.: Иван Фёдоров - первопечатник. - М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1935. - С.18.
Пасічник Є. У збірнику - здобутки. - Освіта. - 1999. 13-20 жовтня.
Подолинний А.М. Капітан дитячої літератури. До 80-річчя від дня народження Миколи Трублаїні. - К.: Вид-во "Знання", 1987. - 48 с.
Пташицкий С.Л. Иван Фёдоров, московский первопечатник. Пребывание его во Львове. 1573-1583. Очерки по неизданным материалам // Русская старина. - 1884 - Кн. 3. - С.461-478.
Пустовіт Т. Правник, чиновник, журналіст. - Полтавський вісник. - 1997. 1 грудня.
П’янов В. Поетичний світ казки // Дніпро. - 1976. - №4. - С.135-137.
П’янов В. Слово про Оксану Іваненко // Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе. - К.: Веселка, 1986. - С.3-21.
Романовський В. Друкар Іван Федорович, його життя та діяльність // Труди Укр. Наук. ін-т книгознавства. - Т.1. Укр. Книга ХVI-XVII-XVIIIст.-К., 1926.-С.1-55.
Русанівський Ігор. Андрій Оберемок. - Літ. Укр. - 1999. 10 червня.
Сивокінь Г.М. Батьки своїх дітей (Проблеми школи і виховання в нових прозових творах) // Українська мова і літ. в школі. - 1975. - №7. - С.3-15.
Сиротюк М.Й. Український радянський історичний роман. Проблеми історичної та художньої правди. - К.: Вид-во АН УРСР, 1962. - 320 с.
Скорський М. Знавець душі дитячої. Оксані Іваненко - 60 років // Жовтень. - 1966. - №4. - С.104-106.
Скорський М. На крилах фантазії // Жовтень. - 1965. - №11. - С.157-159.
Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе. Для старшого шкільного віку. - К.: Веселка, 1986. - 118 с.
Смілянська В.Л. "Святим огненним словом…" Тарас Шевченко: Поетика. - К.: Наукова думка, 1990. - 276 с.
Смілянський Л. Біографія і літературний образ // Літературна критика. - 1939. - №8 - 9. - С.133-140.
Смілянський Л. Твори: В 4 т. - К.: Дніпро, 1971.
Смолій В. Богдан Хмельницький: штрихи до політичного портрета // Слово і час. - 1995.-№11-12. - С.14-22.
Стоун И. Биографическая повесть // Прометей. Историко-биографический альманах "ЖЗЛ" - 1966. - Т.1. - С.335-345.
Субтельний О. Україна, історія. - К.: Либідь, 1991. - 510 с.
Сулима М. Добрим людям на послугу // Література. Діти. Час. - Вип. 5. - К.: Веселка, 1990. - 111-116 с.
Тараненко М. Марко Вовчок. Літературний портрет. - К.: Держлітвид., 1958. - 135 с.
Тис Ю. На світанку: Біографічна повість з життя Марка Вовчка. - Чикаго: Вид-во Миколи Денисюка, 1961. - 404 с.
Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького; Військово-історична студія. - Львів, 1994. - 186 с.
Тихонов Н. Приветствую Вас… // Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе. - К.: Веселка, 1986. - С.97-102.
Тынянов Ю. Не совсем повесть и не совсем роман. - Читатель и писатель. - 1928. 20 октября.
Тынянов Ю.Н. Пушкин / Вступ. статья В.Каверина. - К.: Дніпро, 1987. - 560 с.
Ходорківський І.Д. Історико-біографічні твори з життя письменників. К.:Рад.школа, 1963. - 224 с.
Ходорківський І.Д. Образ митця. Огляд історико-біогафічних творів про письменників. - К.: Дніпро, 1985. - 140 с.
Хоменко Б. Марко Вовчок і дитяча література // Література. Діти. Час. - Вип.5. - К.: Веселка, 1990. - С.158-167.
Хоменко Б.В. Народні джерела творчості Марка Вовчка. На матеріалах української прози. - К.: Дніпро, 1977. - 272 с.
Франко І. Марія Маркович ( Марко Вовчок ). Посмертна згадка // Зібр. Творів : У 50 т. - К.: Наук. думка, 1982, Т. 37.
Хоткевич Г. З сім’ї геніїв (уривки) // Червоний шлях. - 1930. - №3 і 1931. - №4.
Хоткевич Г. Катрине весілля. - К.: Задруга, Кобза, 1995. - 208с.
Хоткевич Г. Про Шевченка. Упорядники А.Болабоченко, С.Гальченко. - К.: Літопис, 1999. - 78 с.
Хропко П.П. "Широкий та вільний розмах думки" як константа романного мислення Панаса Мирного // Індивідуальний стиль українських письменників ХІХ-початку ХХ ст. Зб. наук. пр. - К.: Наукова думка,1987. - С.169-197.
Чернишевський М.Г. Літ. крит. статті. - К.: Держлітвидав України,1950. - С.11.
Чижевський Д. Провідні етапи розвитку сучасного шевченкознавства. - Заграва. - 1946. - ч.3. - С.62-68.
Чишко В. Біографічна традиція та наукова біографія в історії і сучасності України. - К.: БМТ, 1996. - 239 с.
Чуковський К. Литературная зрелость. - Лит. газета. - 1951. 21 апреля.
Чумак В.Г. Далеч віків прозираючи…: Проблематика сучасного українського історичного роману. - К.: Т-во "Знання" УРСР, 1985. - 48 с.
Шаблиовский Е. Повседневный подвиг // Дружба народов. - 1976. - №11. - С.278-282.
Шабліовський Є. Про подвиг, красу і добро // Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе. -К.: Веселка, 1986. - С.62-65.
Шевельов Ю. Шевченко - класик? //Слово і час. - 1995. - №4. - С.13-26.
Шевченкіана в бібліотеках Парижу. Наукове товариство ім. Т.Шевченка; уклав А.Жуковський. - Париж, 1961. - 42 с.
Шевченківський словник: У 2 т. - К.: Вид-во УРЕ, 1976, 1977.
Шевченко Т.Г. в документах і матеріалах. За ред. Д.Д.Копиці. - К.: Держлітвидав, 1950. - 516 с.
Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 6 т. К. - Вид-во АН УРСР, 1963-1964. - 483 с., 631 с., 511 с., 522 с., 366 с., 643 с.
Шевченко Т. Мар’яна-черниця. Факсимільне видання рукопису та відтворення тексту за сучасними текстологічними принципами. Підготовка тексту Гальченка С. - К.: Наукова думка, 1999. - 48с.
Шевченко Т. Кобзар. - К.: Дніпро, 1982. - 647 с.
Шевченко Т. Повне зібрання творів: В 10 т. - К.: Вид-во АН УРСР, 1964.
Шевченко Т.Г.. Біографія. Бородін В.С. та ін. - К.: Наук. думка, 1984. - 404 с.
Шепелев А. Браслет Марии: Повесть (о Марке Вовчке). - Нальчик: Эльбрус, 1988. - 245 с.
Шерех Ю. Третя сторожа: Література, мистецтво, ідеології. - Балтимор; Торонто: Укр. незалежне вид-во Смолоскип ім. В.Симоненка, 1991. - 455 с.
Шкаровська І. Оксана Іваненко. Літ.-критичний нарис. - К.: Веселка, 1969. - 165с.
Шумило Н. На шляху до великої прози - Літ. Україна. - 1998. 22 січня.
Ярмиш Ю. Волшебное искусство // Радуга. - 1986. - №4. - С.146-147.